Морфій

Місто, справжнє, живе місто, столиця імперії. Фіакри. Таксі. Світло. Неони. Вулиця Ракоці широка, гарна. Трамваї. Blaha Lujza tér[202], а на ній великий, статечний будинок із написом Nemzeti Színház, схожий на театр, він переважає варшавський тим, що не спалений. Рух явно лівосторонній, важко призвичаїтися, на шосе легше, у великому місті складно, тому їду обережно. Світла, ліхтарі, неони.

Життя моє, яке в мене забрали. Я дав його в себе забрати. Дозволив. Я любив те життя. Бажаю їм, щоб це місто також навхрест заклеїло свої шибки і згоріло, бо воно не моє, а моє місто спалене і зґвалтоване, бруківка в ньому позривана і не світяться ліхтарі.

На мості, що називається мостом Єлизавети, я хотів розбудити Дзідзю, щоб вона дивилася: осьде в Дунаї відображаються мережива ліхтарів, при березі пришвартовані барки і буксири, і жодної, жодної війни, ніби тут ніколи війни й не було, ніби вона ніколи й не мала сюди прийти. Але я її все одно не буджу, бо вона знає Будапешт, тисячу разів його бачила, то тільки я не знаю, не бачив.

За мостом дуже крутий поворот, не сподівався, аж запищали шини, але повертаю ліворуч і їду наддунайським бульваром, біля підніжжя узгір’я, яке я собі домислюю зі світел, що пропливають наді мною, їду, а на другому березі ріки також їдуть, снопи світел із фар, світяться вітрини кав’ярень і ресторанів. А з мого боку ріки лазні, турецькі, мабуть, судячи з куполів, турецькі лазні. Rudas fürdő[203].

Який же я був спраглий міста, живого міста, а не просто копошіння в тілі трупа, яким стала Варшава.

— Це тут, — каже Дзідзя.

Здригаюся, злякала мене, забув про неї. Зиркаю в дзеркальце.

— Що? — питаю.

— Тут. Готель «Ґеллерт». Паркуйся.

— Тут усюди так світло, правда? — питаю.

Дзідзя знизує плечима.

А готель іще яскравіше освітлений, яскравіше, ніж усе інше, п’ять поверхів, перший високий, декор на ньому чи то історичний, чи то просто різні рослинні візерунки, а над усім куполи, ніби чубчики паростків, що пробивають землю, тож на загал усе виглядає дуже фалічно.

Висідаю, хочу відчинити двері Дзідзі, але вже підбігає хлопець і відчиняє, подає Дзідзі її хутро, а я накидаю на плечі плащ, не перекидаючи пояс із куртки назовні.

Якусь хвилю дивлюся на багаж, але пригадую собі справжнє життя і знаю: вони займуться багажем.

Портьє в циліндрі відчиняє нам двері, всередині мармур і золото, як легко від цього відвикнути, аж доводиться нагадати собі: оце є твоє середовище, Константи, а не бруд, холодна вода і вікна, заклеєні навхрест.

Я трохи п’яний, і трохи хитаюся, і трохи несвіжий, але метрдотель має вже зо сто років досвіду, він дивиться на мене ідеально люб’язним поглядом, ідеально неуважним поглядом, неуважним лише до того, що не належить зауважувати.

— Guten Abend. Haben Sie freie Zimmer? Von Horn mein Name; das ist meine Ehefrau.[204]

Змірює мене поглядом, у якому прочитується ясний, терплячий докір: хто ж їде в готель без резервації? Це триває якусь хвилю, і ця хвиля очікування — то кара, так її треба розуміти, кара для мене за те, що я не зміг припильнувати, аби все відбулося так, як мало відбутися.