Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

У наступні місяці не трапилося жодних дивовиж, окрім, хіба, того, що всі місцеві мешканці божилися, що поволі та невпинно гучнішає таємничий гул серед пагорбів. На Вальпургієву ніч 1915 року земля дрижала так, що це відчули навіть у Ейлзбері, а на тогорічний Галовін підземні поштовхи лунали в унісон із спалахами вогню — «тамтого відьомства Уотлі» — на верхівці Вартового Пагорба. Вілбур ріс як на дріжджах, і на вигляд йому було добрих десять років, коли насправді пішов тільки четвертий. Тепер він міг читати цілком самостійно, але говорив менше, ніж раніше. Він поринув в якусь дивну мовчанку, а люди вперше заговорили про те, що в його цапиному обличчі прозирає вишкір зла. Іноді він бурмотів щось незрозумілим жаргоном, наспівував дивні ритми, від яких у слухачів холонула кров, і їх огортав непоясненний жах. Ненависть, яку до нього відчували геть усі собаки, не можна було й далі ігнорувати, тож він був змушений носити із собою пістолет, щоб принаймні більш-менш безпечно пересуватися селом. І те, що хлопцеві іноді таки доводилося пускати в хід зброю, вочевидь не додавало йому популярності серед власників вартових псів.

Ті з небагатьох, хто навідував будинок Уотлі, зазвичай заставали Лавінію на самоті на першому поверсі, а з другого, забитого дошками, у цей час долинали крики і гучний тупіт ніг. Вона ніколи не розповідала, що її батько з малим роблять там нагорі, але одного разу зблідла як полотно і перелякалася абсолютно неадекватно до ситуації, коли вуличний торговець рибою, жартуючи, натиснув на клямку замкнених дверей, що вели на другий поверх. Той торговець потім розповідав гульвісам у Данвічі, що він начебто чув цокіт кінських копит нагорі. Гульвіси замислились, міркуючи про двері, хідник і худобу, що зникала настільки швидко. А тоді здригнулися, згадавши оповідки про молодість Старого Уотлі, про дивовижі, які можна прикликати з-поза меж світу, якщо в урочний час пожертвувати тельця язичницьким богам. Через деякий час помітили, що собаки ненавидять і бояться усього обійстя Уотлі так само люто, як вони ненавиділи і боялися самого молодого Вілбура.