І будуть люди

— Стрибайте, якщо життя дороге!

Перший вилетів слідчий: хортом стрибонув та навдьори-навдьори, пригинаючи голову! За ним подерся старенький лікар: все ніяк не міг виважити через лутку свою давню подагру. Морячок підсадив його так, що лікар тільки мелькнув худими литками. Махонув і сам у вікно.

— Чого тупцюєтесь? Біжіть!

— Пенсне… — заскімлив лікар, задираючи до моряка плескате обличчя. — Моє пенсне!..

— Чорт із ним, із пенсне!

— Але ж, пробачте, я нічого не бачу!..

Пенсне знайшлося аж за три метри, в траві. Притримуючи старого лікаря за лікоть, моряк побіг вслід за слідчим, що мчав галопом, а позаду вибухнув ще більший галас: побачили!

Гналися за ними до сільради. Гналися й за сільрадою, через усе село. Тріщали тини, висмикувалося кілля, стугоніла земля. Виставивши груди, задираючи запінену морду, сільрадівський жеребець періщив копитами дорогу, і легенька бричка підскакувала на вибоїнах так, що, здавалося, от-от розсиплеться.

— Доженуть? — раз по раз питав лікар, боячись навіть оглянутись. Він хапався руками то за пенсне, що Стрибало на носі, то за бричку, щоб не вилетіть на дорогу.

— Не доженуть, — не так лікаря, як самого себе заспокоював слідчий.

А моряк батожив з усіх сил жеребця. Бушлат на морякові висить подертими клаптями, через обличчя — криваві смуги, на губах запеклася кров, чуприна розпатлана, та в сірих затятих очах — жодної тіні страху. Він наче вріс у бричку, наставляє на вітер широкі розхристані груди.

Зупинилися аж біля приміщення ДПУ, кинули підводу, ввалилися в кабінет начальника.

— Так, — мовив Ляндер, вислухавши слідчого. Звівся з-за столу, суворо насупивши брови, провів попід ременем пальцями, поправив кобуру. — Так, — мовив він багатозначно, — контрреволюційний заколот?.. Що ж, я цього сподівався… При нашому лібералізмові ми ще не такого діждемось!..

Натиснув на кнопку, наказав черговому, що заскочив до кабінету:

— Вишикувати всіх бійців з повним боєкомплектом! Повантажити на тачки кулемети!

Швидко підійшов до телефону, крутнув ручку:

— Гінзбурга!.. Негайно!..

— Який там у біса заколот, що ти вигадуєш! — розсердився Гінзбург, вислухавши Ляндера. — Ану, зайдіть до мене!

Ляндер ображено знизав плечима, розвів безпомічно руками: як можна плідно працювати з отаким секретарем! Ні, з нього досить! Досить, досить і досить!

— Що ти пропонуєш? — запитав Гінзбург начальника ДПУ, вислухавши слідчого та голову сільради.

— Силами ДПУ і міліції оточити село! Провести повальні обшуки! Заарештувати всіх учасників заколоту!

— І настроїти проти себе всіх людей, — підсумував Гінзбург. — Підвода тут? — це вже до моряка.

— Тут.

— Тоді поїхали.

— Що ти збираєшся робити? — занепокоївся Ляндер.

— На власні очі пересвідчитися, що то за заколот.

— Я складаю із себе всяку відповідальність!

— Складай, складай…

— Я буду доповідати в губернію!

— Доповідай, доповідай… Тільки не здумай, доки я повернуся, посилати в село міліцію!