Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

— Особливо знаючи, що саме їм маєш завдячувати ту свою завершеність позиції.

Подивився з докором:

— Чого ти злостишся, мишко? Само собою, що і цей фактор відігравав роль. Задорожні, не відмовляючись від рахунків, затіяли передусім, з нагоди мого повернення, малу сімейну вечірку.

— А Емілія?

— Поздоровила, як і батьки, півжартома-півсерйозно. Жартом теж натякнула, що коли поїду за кордон, на якийсь лікарський з'їзд, щоб не забув її взяти з собою. Сміючись, обіцяв я їй обов'язково вволити її прохання. Настрій був винятково милий. Незвичайність страв на столі і сила напоїв тільки піднесли наш настрій. Потім, не пригадую вже хто, здається, пані Задорожна, сказала жартівливо: «Тепер, пане Севере, до щастя потрібно вам ще дружину». — «Справді, — додав радник, — ти повинен би вже оженитись, хлопче».

— А ти що на це? Для мене ясно, що Задорожний чекав: ти поквапишся і попросиш руку його доні…

Север розгублено потер долонею чоло:

— Чорт знає, чекав чи не чекав. Ти ж знаєш, який з мене роззява…

— І що далі? — моя цікавість поволеньки знову перетворюється на пекучий біль.

— Після вечері, як це часто буває, пішов я з Емілією до салону послухати трохи музики. Не скажу, що у той вечір я почував потребу слухати музику, але така вже була традиція в тому домі. Вона грала звичайні пісеньки, хоч — подумав я собі пізніше — могла взяти якусь сонату Бетховена або щось з музики Гріга, бо знала — ця музика завжди справляла сильне враження на мене. Потім, сьогодні мені важко, — подивився Север благально на мене, — розповісти все до подробиць, раптом припинила грати, але не зняла руки з клавішів. Обернулась до мене і сказала рівним, ти навіть не можеш собі уявити, яким байдужим голосом: татко не проти того, аби мати мене своїм зятем. Мене заморозило. Не так від самої звістки, як від інтонації. «А ви? — запитав я. — А ви?» — «Мені байдуже, але, здається, ми обоє не захочемо заподіяти прикрість таткові». Цинізм тієї жінки добив мене. Я спробував ще урятуватись глумом: «Ніколи не гадав, що ви до такої міри любите свойого батька». Усміхнулась зневажливо: «При чому тут любов? Я люблю перш за все спокій у хаті й не хочу, щоб до мене хтось мав претензії». Вона обернулась до клавішів і заграла якусь веселу беззмістовну пісеньку.

Бачиш, я читав, багато чув про егоїстичні, самозакохані натури, але подібного, здається мені, не існує на цілій землі. Припинивши гру, вона щось розповідала про останній карнавал у Львові, розпитувала про Відень. Я, напевне, відповідав, але все те відбувалося майже поза моєю свідомістю і волею. Мені паморочилась голова від думок: як вийти з цього нав'язаного мені огидного становища? Піти до старого Задорожного і признатись йому, що не кохаю його дочки, що кохаю єдину тебе, що це гріх, насильство, аморальність приневолювати мене до одруження з його одиначкою? Ні! Таким безсердечним я не міг бути! В такій формі не можна було розв'язати це питання. Старий передусім не повірив би мені. Він ніколи не зрозумів би, що я міг бути байдужим до його дитини, на яку він молився. Він непохитно переконаний, що його дочка робить мені велику ласку, велике щастя, воліючи йти за мене. Бачиш, як справи стоять…