Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

11

Іноді я ледве стримуюся, щоб не подзвонити Тольмам, просто поговорити з ними, поїхати до них чи запросити обох до себе, може, навіть пригостити їх чаєм або й налити по чарці. Треба було б нарешті зламати взаємні упередження, що виникли (з обох боків, звичайно) ще тридцять три роки тому, висловити свої думки — суворі, зате цілющі. Тольмові пора вже відмовитись від «Блетхена», старого слід позбавити останніх ілюзій. Він повинен кінець кінцем попустити віжки, зокрема й собі самому, адже «Блетхен» став для нього вже справжніми джунглями; він усе ще «здогадується», але нічого, анічогісінько не знає й нічого не бачить. Краще присвятив би себе якомусь хобі з історії мистецтва — скажімо, колекціонуванню образів богоматері чи картин голландських художників. Неоціненний, просто-таки чарівний голова правління, який ще й забрав собі в голову, нібито його хочуть знищити! Та нікому ж таке й на думку не спаде, навпаки, хай собі на здоров'я живе, хай його бережуть, охороняють і хай нарешті звільнять від отого тягаря —«Блетхена». І якби він узявся колекціонувати образи чи картини, то це не тільки замінило б йому оті наївні його «здогади» щодо «Блетхена» та загального економічного становища, а й давало б, мабуть, утіху, бо голова правління, який щось тямить в образах богоматері й картинах голландців і навіть може зв'язати про це кілька слів — о, такий голова правління був би справді незамінний, неоціненний, і тоді з нього, певна річ, таки довелося б зняти тягар цієї високої посади. Представляти концерн — нехай, виголошувати промови — нехай, але не більше, щоб тільки не брався ухвалювати рішення. Тут нічого не вдіє ні Амплангер, ні нинішній штат референтів; треба взяти принаймні двох нових людей, які б розвантажили Тольма, розчистили йому дорогу. Можна було б подумати про Кольцгайма та Грольцера, однак це надто ризиковано. Треба ще поміркувати. На превеликий жаль, Тольмів син ступив на хибну — інакше й не скажеш — стежку, і тепер його з тієї стежки вже, мабуть, не зведеш. А з хлопця міг би вийти ще один Амплангер, він би навіть перевершив Амплангера, адже натура в нього тонша, почуття гумору розвинене краще, та й посмішка не така колюча (про Амплангера та його посмішку навіть ходять злі жарти, як-от: «Запроси Амплангера, і він тобі поріже й поколе всіх без ножа!») Молодий Тольм не був би й такий до смішного up to date[55], як Амплангер, що знає вже не тільки нові та новіші, а й найновіші танці й любить покружляти á la mode[56] все ще охочих повихилятись дружин чоловіків, уже не таких охочих до цього діла. В Амплангера досить таки жахлива манера: із вправними варіаціями видавати те, що він прочитав із свіжої передової у «Франкфуртер альгемайн цайтунг» чи в «Більд», за власні думки. О, це чоловік спритний і по-своєму незамінний. І все ж йому бракує чогось такого, що має Рольф Тольм: особистості, неповторності. Отого клятого «чогось такого», отого чортового «трохи», що його, певна річ, повік не набудеш і не здобудеш, отого майже містичного, паскудного, недосяжного є багато в його матері й чимало — в батька: це — чарівливість. До того ж Рольф знає те, чого його батько не збагне ніколи: гаслом може бути боротьба, а не примирення. А цю чарівливість він мав уже тоді, як підпалював автомашини й шпурляв каміння. Мав і не втратив. Він, звичайно, давно вже переріс, і лише «здогадується», як і його батько, що на світі є тільки одна країна, в якій він, може, робив би щось більше, ніж просто рвати яблука та лагодити селянам будинки; ця країна — Куба. І все ж таки, і все ж таки... Ця бісова Куба, це велетенське заокеанське більмо на оці... Так, про це йому шепнув на вухо Гольцпуке: тепер Рольф вчить з якимись чілійцями іспанську, цікавиться фаховою лексикою, студіює кубинську економіку й навіть має учня, отого сільського хлопця з Губрайхена. А втім, ним довелося пожертвувати, хлопець уже ніколи, повік не повернеться, і якби теоретично він і знайшов дорогу назад, то повернутись він однаково не повернеться. Навіть якщо з Рольфових планів щодо Куби нічого не вийде, він волітиме й далі збирати горіхи, садити картоплю і плодити зі своєю любою комуністкою дітей — уже з самих гордощів, із крижаної зневаги до Цумерлінга, хоч його машин він тепер і не палить. Рольф уже ніколи не піднесе до облитої бензином машини сірника, не візьме в руки камінця, а сидітиме у своєму закутні, рахуватиме груші й ремонтуватиме трактори; він додержуватиме — як і сотні, тисячі таких самих — законів і стійко витримуватиме холодну зневагу з боку системи. Шкода, що з цього принца-наступника нічого не вийшло; як-не-як, він міг би перевершити Амплангера. Міг би. Загублений інтелект, здатність до аналітичного, абстрактного, глибоко теоретичного мислення, замішана на досить багатій — хоч і не надто багатій — уяві. Справді немало як на таких батька й матір, на їхнє походження і становлення. І все ж є в цьому ніби якийсь стиль: у них ніколи, зокрема й у «замочку», не було нічого кар'єристського. Ніколи. І це досить дивно, адже йому, людині, можна сказати, такого самого походження, властиві інші риси. Взяти, приміром, оце грубе обличчя, в якому люди вбачають приховану жорстокість. І хоч спочатку в нього тієї жорстокості зовсім не було, згодом, коли її почали йому раз у раз приписувати, вона таки розвинулась. Хто тепер повірить, що загалом він чоловік боязкий? Самотній і боязкий. А Гільда в це не тільки вірила — вона про це й знала... І саме з нею, Гільдою, він розлучився, поклавши початок цілій низці невдалих шлюбів. Кете Тольм знов має рацію: його четверта, Едельгард, просто «дурна погань»; навіть тіло в неї хтозна й чому, але якесь дурне, а ті кілька трюків, що їх вона навчилася — де? — чи тільки перейняла, через тижнів три вже віджили свій вік. Ота неприродна хтивість, хрипке шепотіння, почуте в дешевих фільмах, не дає насолоди не тільки йому, а й їй самій. А останнім часом оця пиятика з самого рання, ця вдавана меланхолія, в якій нічого, анічогісінько справжнього немає, оці манери нещасливої жінки, через які з нею ніхто не хоче приятелювати, ця вульгарність, аж надто справжня, щоб справляти враження модної... Дурна погань чи, може, бідолашна погань, в якої навіть руки дурні й понівечені,— Едельгард, певно, ще як їздила до сусіднього містечка в школу, приохотилася на вокзалах та в дешевеньких кав'ярнях до гашишу й усіляких таких модних витребеньок, пустилася берега, а крім того, вона належить до покоління, що просто жити не може без музики, коли то взагалі музика; від рання до смеркання, а то й уночі, коли Едельгард не може заснути,— все музика, музика, музика. Саме це, мабуть, і доведеться назвати як справжню причину розлучення: скрізь, де тільки можна, навіть у туалеті, в неї стоять оті розтриклятущі магнітофони або гучномовці й автоматично вмикаються, щойно вона торкнеться дверної ручки; є вони, певна річ, і у ванній, і в спальні, й у всіх салонах, і навіть у підвалі — ще відтоді, як Едельгард удавала з себе господиню й дбала про білизну та харчі. Повсюди гримить музика, повсюди валяються касети. На щастя, тепер вона хоч поїхала на якийсь острів — чи то на Нордернай, чи то на Кампен, він добре й не знає; певно, підняла на ноги всю групу охорони — це вона любить. Едельгард уже й так заздрить Тольмам — аякже, у них-бо ще більше отої «метушні з безпекою». Це в неї нове захоплення: контролювати витрати на безпеку і звідси виводити свій «ранг»: на якому, мовляв, вона місці за числом охоронців — на другому, третьому чи четвертому?