Війна і мир 1-2

Торжківська перекупка верескливим голосом пропонувала свій товар, а надто козлові туфлі. «У мене сотні карбованців, яких мені нема куди діти, а вона в драному кожусі стоїть і боязко дивиться на мене, — думав П'єр. — І нащо потрібні ці гроші? Наче на одну волосину можуть збільшити її щастя, спокій душі ці гроші? Хіба може що-небудь на світі зробити її і мене менш підлеглими злу і смерті? Смерть, яка все кінчить і яка має прийти сьогодні чи завтра — однаково через мить, у порівнянні з вічністю». І він знову натискав на гвинт, який нічого не захоплював і все так само крутився на одному й тому ж місці.

Слуга його подав йому розрізану до половини книгу романа в листах m-me Suza[410]. Він почав читати про страждання й чеснотливу боротьбу якоїсь Amélie de Mansfeld[411]. «І чого вона боролася проти свого спокусника, — думав він, — коли вона любила його? Не міг бог вкласти в її душу прагнення, суперечного його волі. Моя колишня дружина не боролась, і, можливо, вона мала рацію. Нічого не знайдено, — знову казав собі П'єр, — нічого не придумано. Знати ми можемо лише те, що нічого не знаємо. І це вищий ступінь людської премудрості».

Усе в ньому самому й навколо нього здавалось йому заплутаним, безглуздим і огидним. Але в цій самій огиді до всього навколишнього П'єр знаходив своєрідну дратівливу насолоду.

— Насмілюся просити ваше сіятельство потіснитися крихітку, ось для них, — сказав доглядач, входячи до кімнати і вводячи за собою другого, зупиненого через недостачу коней проїжджого. Проїжджий був приземкуватий, ширококостий, жовтий, зморшкуватий старик з сивими навислими бровами над блискучими, невиразного сіруватого кольору, очима.

П'єр зняв ноги зі стола, встав і переліг на приготовлене для нього ліжко, зрідка поглядаючи на проїжджого, який з понуро-втомленим виглядом, не дивлячись на П'єра, важко роздягався з допомогою слуги. Зоставшись у заношеному критому китайкою кожушку і в валянках на худих, кощавих ногах, проїжджий сів на диван, відкинувши на спинку свою дуже велику й широку в скронях, низько обстрижену голову, і глянув на Безухова. Строгий, розумний і проникливий вираз цього погляду вразив П'єра. Йому захотілось заговорити з проїжджим, але коли він зібрався звернутись до нього з запитанням про дорогу, проїжджий уже заплющив очі і, склавши поморщені старі руки, на пальці однієї з яких був великий чавунний перстень з зображенням Адамової голови, нерухомо сидів, чи відпочиваючи, чи щось глибокодумно і спокійно обмірковуючи, як здалося П'єру. Слуга проїжджого був увесь вкритий зморшками, теж жовтий дідок, без вусів і бороди, які, видно, не були збриті, а ніколи й не росли в нього. Повороткий старенький слуга розбирав погрібець, готував чайний стіл і приніс киплячий самовар. Коли все було готове, проїжджий розплющив очі, присунувся до стола і, наливши собі одну склянку чаю, налив другу безбородому дідкові й подав йому. П'єр починав непокоїтись і почувати доконечну потребу, навіть неминучість розмови з цим проїжджим.