Син
- Автор: Майер Филипп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-888-3
- Переводчик: Татьяна Скрипник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Син». Краткое содержание книги:
Жорстокість і прагматизм Ілая відбиваються в долях представників прийдешніх поколінь Мак-Каллоу. Кохання, честь, діти — усе віддається на поталу амбіціям, коли ця родина стає однією з найвпливовіших у Техасі. Але, як і всі могутні династії, ця сім’я колись та й мусить зіткнутися з наслідками свого вибору.
— То скільки тобі років насправді? — спитала вона.
— Дев’ятнадцять.
— Ти ж знаєш, що я через це не припиню з тобою спати. Мені просто хочеться більше про тебе дізнатися.
— Мені сімнадцять.
Жінка пильно подивилася на мене.
— Ну, гаразд — шістнадцять.
— Справді? Чи цифри й надалі зменшуватимуться?
— Справді.
— Чудово. Просто прекрасний вік.
— Та невже?
— Для тебе — так.
Вона замовкла — досить надовго, — і я замислився над тим, як могла така жінка вийти заміж за такого жалюгідного суб’єкта, як Вілберґер. А може, вона його кохає… чи кохала колись? Мені мимоволі згадалися команчі.
— Ти, мабуть, розгнівався на мене? — почувся її голос.
— Та ні… А чому ти не повернулася додому?
— До Англії? Ну, я тут дуже шанована особа, — розсміялася вона. — Звісно ж, я маячню верзу. Але… що мені робити в тій Англії?
— Гадаю, там краще, ніж у Бастропі.
— Може, і краще…
Я поглянув на її плаский живіт. Цікаво — чи була вона бодай раз вагітна? Та щось підказувало мені, що ліпше про це не розпитувати.
— Гадаю, тобі все-таки варто було б повернутися, — сказав я натомість. — Навіть мені в Бастропі не подобається.
— Це так складно… — протягла вона. — Я навіть не знаю, як тобі це пояснити.
Досить часто буваючи в місті, я помітив, що за мною стежить якийсь хлопчисько. Згодом я дізнався його ім’я — Том Віппл (це був косоокий здихлик років тринадцяти-чотирнадцяти). Урешті-решт він підібрався й до будинку судді, що було вже дуже поганим знаком. Тож я назирці подався за ним до його дому і, щойно він пішов до лісу, — улаштував засідку.
Коли я поклав цього хлопчака на обидві лопатки, він, на диво, не надто й злякався.
— То це ти дикун-індіанець? — поцікавився Віппл.
— Еге ж.
— Індіанці вбили мого батька. То ти зараз маєш убити мене?
— Якого дідька ти за мною стежив?
— Люди кажуть, що ти крадеш у них коней.
— Я їх позичаю, а не краду.
— А ще — ти стріляєш із лука в курей і свиней.
— Я вже кілька тижнів поспіль цим не займаюся.
— Знаєш, чого найдужче хочуть мешканці нашого міста? Застрелити тебе з рушниці, от чого.
— Нехай лишень спробують, — зневажливо пирхнув я. — Але їм треба спершу навчитися тримати в руках рушницю, а не тільки косу та вила.
— А ти знаєш, що мій тато був рейнджером?
Знайшов кого дурити… Я ж не вчора прибув до Бастропа — знав уже про всіх його мешканців чимало. І зокрема те, що батько Тома Віппла був землеміром, якого разом з іншими такими самими землемірами вбили команчі. Хоча це була лише версія білих, майже кожен із яких не може відрізнити не те що команча від апача, а й індіанця від білого, який нап’ялив штани з оленячої шкури.
— Навчи мене викрадати коней, — після тривалої паузи попросив хлопчисько.
Наступного дня мені довелося розповісти Еллен про те, що Віппл вештається навколо її будинку. Ми з нею нишком вийшли крізь задні двері та подалися через ліс до вже добре знайомого мені струмка, де вона полюбляла пірнати. Я захопив із собою дві оленячі шкури — щоб ми не лежали на голій землі.
— Вони мають такий запах, ніби їх зняли нещодавно, — сказала Еллен. — Це справді так?
— Еге ж. Я вбив цих оленів кілька тижнів тому.
— Мій маленький дикуне!
Її тіло вкривали яскраві сонячні зайчики; вона лежала, широко розкинувши ноги й випроставши руки. Повівав прохолодний вітерець, але камені під нами були теплі. Угорі похитували зеленими гілками кипариси; дуби ще не поспішали розпускати листя, і тому де-не-де можна було побачити клаптик блакитного неба. Така чудова погода була вже місяць поспіль і мала тривати аж до літа. Мені таке життя видавалося досить непоганим.
— Ти коли-небудь до мене спала з іншими чоловіками? — порушив я мовчанку.
— А ти чоловік?
— Гадаю, що так.
— Чоловікам завжди треба це знати.
— А що в цьому дивного?
— Ти хочеш правдивої чи зручної відповіді?
— Правдивої.
— Ти мій перший коханець. І ніколи я ще не почувалася так добре, як під час сексу з тобою.
Я миттю зіп’явся на рівні ноги.
— Пробач, — мовила вона. — Ти ж наполовину команч, і я гадала, що тебе таке не хвилює.
— Так і є…
— То ходи сюди.
Вона поманила мене рукою, і я знову ліг поряд із нею. Ми трохи помовчали, а тоді вона сказала: