![Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/1/4/0/vidrodzhennya-nacii-istoriya-ukrainskoi-revolyucii-marec-1917-r-gruden-1919-r-download.jpg)
Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]
- Автор: Винниченко Владимир Кириллович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Вид-во політичної літератури України
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]». Краткое содержание книги:
У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.
Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивности, на яку я зможу бути здатним.
Я не хочу писати історії в академичному значінню цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії.
В. Винниченко. Семерінґ, 4. VII. 1919.
Підходячи до всіх явищ життя з погляду своєї професії, отаманщина вносила й у нову свою діяльність (політику) мілітарний спосіб думання й мілітарні методи. Маючи обмежений обрій своєї дрібноміщанської думки й прімітивний аналіз, отамани, наприклад, пренаївно гадали, що можна мілітарним способом примусити неукраїнську буржуазію українізуватись. З цією метою, наприклад, отамани Коновалець і Петлюра видали наказ про "українізацію" вивісок. В три дні змінити всі написи на вивісках на українські! Инакше - кара. Не в три, правда, дні, а в кільки тижнів вивіски було "українізовано". І треба було подивитись на отамана С. Петлюру, як він самовдоволено їздив по улицях і тішився українськими написами над маґазинами. Для отаманської (а особливо петлюрівської) псіхіки цього було досить: аби була показна, декоративна сторона. Що там було всередині, в маґазинах, у будинках, у душах, це отаманщину не цікавило. Для неї вивіска є найголовніше.
Не знаючи инчих способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї "політичної" діяльности дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски, її міщанській псіхіці було не по силі зрозуміти того, що капітал і буржуазія говорить і пише свої вивіски на тій мові, на якій до неї пливуть гроші, що вона охоче сама напише вивіски не тільки на українській, а на неґритянській мові, коли помітить, що це допомагає припливу грошей, що покупець хоче такої вивіски.
Не розуміла отаманщина й того, що таким прімітивизмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму душу нації, (що, дійсно, й робилося).
Вона не бачила навіть того, що самі обивателі українці з усім їхнім найщиріщим бажанням мати українську владу, стогнали й корчились від цього безглуздого режиму. Єдина відповідь на все: карна військова експедіція на селян, на робітників, на большевиків, на свої українські партії, на обивателя, на ґазети, на лозунґи, на все чисто. І то все в ім'я української державности. Нещасна державність!
Тим часом повстання проти Директорії все більш і більш розгорталось на лівому березі. Провадилось воно почасти під керовництвом українських лівих есерів, а в головній мірі російського Совітського Уряду.
І тут знов, як і при Центральній Раді, всю вину ми складали на руських большевиків. Вони, мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били нас. І знов треба щиро й отверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас. І знов, як і тоді, не большевицькі аґітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша балбачанівщина, петлюрівщина, коновальщина.
І не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні одного повіту з нашої теріторії.
Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський совітський Уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки орґанізовували повстанські війська й керували ними. Це давало Народнім Комісарам як не формальне, то моральне право твердити, що вони з нами не воюють, а що з нами воює наш народ, але то ми за те винні, а не вони.
2. Радіотелеґрафична полеміка.
З цього приводу між Директорією й Радою Народніх Комісарів зав'язалась радіотелеґрафична полеміка, з якої можна найкраще бачити й позіції, на яких стояли обидві сторони, й арґументи, якими вони ті позіції підтримували.
31 грудня, 3 і 4 січня міністр закордонних справ В. Чеховський послав три ноти Раді Народніх Комісарів з запитом, з яких причин російське совітське військо робить наступ на теріторію Української Народньої Республіки. І в той саме час, коли Директорія стала на ґрунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні.
На це Рада Народніх Комісарів 5 січня устами Н. Комісара Чічеріна так відповіла:
З Москви
Радіотелеґрама №508
Київ, Чеховському, міністру закордонних справ.
принято 6 січня 1919
Ваші радіотелеґрами з 31 грудня та з 3 і 4 січня ми отримали. Перш за все ми примушені пояснити Вам, що відомости, які ви маєте в Вашому розпорядженню, не відповідають дійсности. Перечислені Вами військові частини совітської Росії на Україну не посуваються й навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській теріторії в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною та Совітською Росією немає тепер ніяких озброєних сутичок.