Етюди про звичаї

— Де мій ножик?

— Я снідаю!

— А хай йому всячина — посадив на супліку кляксу!

— Тихше, панове!

Всі ці вигуки пролунали саме в ту мить, коли відвідувач у старій шинелі зачинив за собою двері з смиренною нерішучістю, властивою людям, яких не милує доля.

— Незнайомий спробував усміхнутися, але на незворушних фізіономіях писарів не побачив ані проблиску привітності, — і обличчя його знову застигло. Він, безперечно, знав людей, бо насамперед, і то дуже чемно, звернувся до хлопця на побігеньках, сподіваючись, що принаймні цей підліток відповість йому:

— Пане, чи можу я бачити вашого патрона?

Пустун не пустив ані пари з уст, тільки легенько постукав себе пальцями лівої руки біля вуха, мовби кажучи: «Я глухий!»

— Чого вам треба, добродію? — спитав Годешаль, проковтнувши здоровенний шмат хліба — ним, далебі, можна було б заткнути жерло гармати; потім він став гратися своїм ножиком, а тоді закинув ногу на ногу так, що одна злетіла мало не до самісінького носа відвідувачеві.

— Пане, я приходжу сюди уже вп'яте, — відповів прохач. — Я хотів би поговорити з паном Дервілем.

— Маєте до нього справу?

— Так, але я можу викласти її тільки панові…

— Патрон спить; коли ви хочете порадитись із ним щодо якихось труднощів, то приходьте запівніч — тільки тоді він по-справжньому сідає до роботи. Та якби ви захотіли втаємничити у вашу справу нас, ми не гірше за нього могли б…

Відвідувач стояв нерухомо і смиренно розглядався навсібіч, мов той пес, що крадькома прошмигнув у чужу кузню і чекає копняка.