Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Потім я заспокоївся. Властиво, силою змусив себе заспокоїтися, щоб швидше кинув мене цей кам’яний негр і дав мені волю.
– Пусти, – сказав я йому, – я хочу умитися.
Агамемнон похитав головою, але все ж відступився від мене і став біля дверей. Я підвівся, посидів на ліжку, а потім, як п’яний, хитаючися, пішов умиватися.
Холодна вода відсвіжила мене. Я сів біля столу і спустив голову на руки. Але це я зробив тільки вид, що задумався; в дійсності ж єдиною моєю думкою було, щоб геть пішов цей істукан. Але він стояв, мов чорна статуя, і не рухався ні одним мускулом.
Тоді я підвів голову й якомога спокійнішим голосом сказав:
– Іди собі, я ляжу спати, – й спустив чорні завіси на своїх вікнах.
Негр вийшов. Але я добре знав, що він стоїть біля моїх дверей. Я замкнув їх на ключ, а сам ліг, не роздягаючися і, як то не дивно, заснув важким сном, Уже був ранок. У замку чулася незвичайна якась метушня. Я свобідно вийшов зі своєї кімнати.
Повні кімнати були якихось незнайомих мені людей. У всіх були затурбовані обличчя, всі вони спішили кудись, і так дивно було бачити в цих спокійних кімнатах оцю суєту.
І ще одно: всі двері були поодчинювані, тоді як цього ніколи не бувало. Словом, ясно було, що тут щось сталося незвичайне, але що? Зрештою – не все хіба одно? Я вже нічому не дивувався, ніщо не могло мене зрушити: все в мені якось омертвіло, байдужість охопила серце – було все одно.
Флюїду я знайшов у її спальні. Вона, певно, була роздягнена й укрита білим простиралом. Голову закинула назад, лице воскове.
Коли я ввійшов до спальні, там було троє: мій дядько, якийсь поліцейський чин і якась ще вертлява чорна фіґурка. Всі вони, видно, щойно закінчили балачку, бо, коли я ввійшов, наступила павза.
Перервав її поліціянт.
– Ну! Так, значить, медичний огляд закінчений, можна приступити до складення протоколу.
Третя фіґура (певне, лікар) відповідала кивком голови.
– Так, так… Що ж час гаять?… Покличте свідків та й… А я візьмусь за свій акт. Ах, ах… Така молода жінка…
– І так умерти, – додав поліціянт. – І як же це ви, панове вчені, не вигадали досі ніякої… машини чи що проти чаду?
– Проти чаду є одна тільки «машина» – обережність, – посміхнувшися, сказав лікар. Потім він з поклоном звернувся до дядька й ласкавим голосом запитав: – Де я міг би присісти для складання акту?
Тепер тільки я почув, що в кімнаті, не дивлячись на одчинені вікна, було чадно. Вона, моя Біла, лежала тут безпомічно, а над нею знову творився ще один обман.
Що робити? Зараз же сказати, що це не так? Але вони не звернуть на мене уваги й складуть свій акт. А далі що? Суд? Експерти? Може, такі самі, як цей ескулап.
А зрештою – не все хіба одно, від чого вмерла Біла, чи від чаду, чи від дядькового кулака? І хіба я верну її, коли доб’юся правди? І зрештою, якось… ця правда не цікавить мене!.. Що в ній? Ну, взяли б дядька, ну заслали б його – але навіщо то мені? І що від того зміниться? Хіба Біла потребує цього?
І я мовчки вийшов геть.
В одній із сусідніх кімнат наздогнав мене дядько. Там коло мертвої він ні одним мускулом не видав своєї тайни – це була видержка. Він не глянув на мене, не зробив ні одного руху. Але тут, коли він мене наздогнав, – він увесь тремтів.
Грубо схопив мене за руку й перериваним голосом зашепотів:
– Але май на увазі, що при найменшій твоїй спробі я впечу тебе до дому божевільних.
Я тільки поглянув на нього, але нічого не сказав.
Прийшовши до себе, я кинувся на ліжко.
Як?… Прийде день – і я більше не вбачу Білої? І я більше не буду говорити з нею? Ні, цього не може бути!.. Ц-ь-о-г-о н-е м-о-ж-е б-у-т-и!
Ні – я не міг вірити тому. Вона ж не може щезнути. Не з самих же молекул складалася вона. Молекули зосталися, – он вони лежать під білим простиралом. А те, що було, властиво, нею? Де ж воно? Не могло ж щезнути й розсіятись, як дим? Вона тут, вона, може, біля мене, може, хоче дати мені про себе знати, але тільки я такий тупий, що не чую того? І що мені робити, щоб почути?
– Скажи мені… Скажи, о Біла! – взивав я гарячим шепотом в одиноцтві. – Скажи мені, що робити, щоб бачить тебе? Коли я умру зараз, чи побачу? Чи зможу ще раз припасти до стіп твоїх, як там на веранді?… О, скажи ж мені, скажи, о Біла, світе життя мого!
Але даремно я дивився в кутки своєї кімнати, даремно стогнав і кликав – і нічого не бачив, і ні звука не чув у відповідь. Я згадав ту науку наук, що заорала мою мисль і мої сили останніми часами, і взивав.
– Коли то правда, так чому ж я не бачу Білої? Чому не відчуваю її? Гей ви, ті, хто запевняв мене в існуванні иньших форм, ніж тілесні, – де ви? Коли ви певні в науці своїй, коли справді є дух, то нехай же хоч чим-небудь він проявить себе зараз. Дайте мені феномен! Я не багато прошу: нехай оцей олівець, що зараз лежить на столі, нехай він зворухнеться під поглядом моїм, і я повірю до кінця й буду ждати, скільки завгодно.