Чорнильна кров

Нагодуй її.

Фарид запропонував, щоб Меґі читала там, де спали Вогнерукий і він. Заплічник Вогнерукого лежав біля його ковдри, обидві куниці скрутилися по боках від нього. Фарид присів і притиснув заплічник до грудей, наче в ньому стукало серце Вогнерукого. Очима, сповненими очікування, він глянув на Меґі, але вона мовчала. Дивилася на літери і мовчала. Почерк Феноліо розпливався перед її очима, наче вперше не захотів, щоб його прочитали.

— Меґі? — Фарид дивився на неї. В його очах бриніло стільки суму, стільки розпачу.

«Для нього, — подумала вона, — тільки для нього». І стала на коліна на ковдру, під якою спав Вогнерукий.

Вже промовивши перші слова, вона відчула, що Феноліо добре зробив свою справу, відчула, як літери дихнули на неї. Літери ожили, оповідка знову ожила. Вона хотіла збільшитися. Вона цього хотіла! Феноліо відчував те саме, коли писав її?

«Одного дня, коли смерть знову отримала багату здобич, — почала Меґі, їй здалося, ніби вона читає добре знайому книжку, яку недавно відклала вбік. — Феноліо, великий поет, вирішив більше не писати. Він стомився від слів і їхньої сили спокушати. Йому було прикро, що вони його обманювали, насміхалися з нього і мовчали, коли мали говорити. Отож він викликав іншого, молодшого за себе, на ім'я Орфей. Спритний з літерами, хоча ще не вміє добирати їх так майстерно, як Феноліо. Старий вирішив навчити його свого мистецтва. Для кожного майстра настає пора передати своє вміння. Певний час Орфей замість нього мусить бавитися зі словами, спокушати і брехати з їх допомогою, творити і руйнувати, проганяти і викликати назад. А Феноліо чекатиме, щоб його втома минула, щоб у ньому знову прокинулося зацікавлення літерами. І тоді він відішле Орфея назад — у світ, з якого його викликав тільки для того, щоб той свіжими словами вберіг життя його історії».

Голос Меґі затих. Він відлунював під землею, наче в нього з'явилася тінь. І тієї миті, коли запала тиша, почулися кроки. Кроки на мокрому камені.