Правда про справу Гаррі Квеберта

Лютер Калеб зажив огидної посмертної слави, життя його ялозили в усіх газетах, а його ім’я занесли до пантеону найбільших злочинців в історії Америки. Незабаром усе суспільство звернуло на нього увагу. Журналісти порпалися в його житті, ілюстровані тижневики докладно змальовували його минуле — безтурботні роки в Портленді, мистецький талант, розбійницький напад, усе, чого він зазнав, — і публікували світлини, придбані в рідні. Надто ж вражала публіку його потреба малювати оголених жінок, і журналісти брали коментарі психіатрів: чи знають вони таку патологію? Чи можна було, з огляду на неї, перебачити трагічний розвиток подій? Через витікання інформації в пресу потрапили фото портрета, знайденого в Елайджі Стерна, і це дало поживу для найнеймовірніших домислів: усі гадали, чому така поважна і впливова людина, як Елайджа Стерн, дозволив сеанси живопису, де позувало оголене п’ятнадцятирічне дівча?

Дехто дорікав прокуророві штату, вважаючи, що він діяв непродумано і поквапився запроторити Квеберта до в’язниці. А дехто вважав, начебто, підписавши той горезвісний висновок, він зруйнував свою подальшу кар’єру. Прокурора почасти порятував Ґегаловуд. Як очільник розслідування він узяв відповідальність на себе: скликав прес-конференцію і заявив, що це він заарештував Гаррі Квеберта і сам же випустив його на волю, й це не парадокс і не провал, а — навпаки, свідчить про належне функціонування правосуддя. «Ми нікого не посадили помилково, — сказав він численним журналістам. — У нас були підозри, і ми їх розвіяли. В обох випадках ми діяли послідовно. В цім і полягає завдання поліції». І, пояснюючи, чому потрібно було стільки років, щоб з’ясувати особу злочинця, послався на власну теорію концентричних кіл: Нола була центральним елементом, довкола якого оберталося чимало інших. Щоб знайти вбивцю, їх потрібно було відтинати по одному. Та всю цю роботу вдалося виконати завдяки знайденому тілу. «Ви кажете, що на розкриття цього вбивства згаяно тридцять три роки, — нагадав він учасникам прес-конференції, — та насправді нам вистачило на це двох місяців. Решту часу нічого не відбувалося: нема тіла — нема вбивства. Лише пропале безвісти дівча».

Найгірше розумів усю цю ситуацію Бенджамін Рот. Якось надвечір я зіткнувся з ним у відділі косметики одного з найбільших торгових центрів Конкорда, і він сказав мені:

— Здуріти можна, я вчора їздив до Гаррі в його мотель: таке враження, наче він не радий, що з нього зняли обвинувачення.

— Він просто сумує, — сказав я.

— Сумує? Виграв справу і сумує?

— Сумує, бо Нола померла.

— Таж вона вже тридцять років мертва.

— А тепер померла по-справжньому.