![Нарис Історії ОУН [Перший том: 1920-1939] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/1/4/2/naris-istorii-oun-pershij-tom-1920-1939-download.jpg)
Нарис Історії ОУН [Перший том: 1920-1939]
- Автор: Мирчук Петр
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Нарис Історії ОУН [Перший том: 1920-1939]». Краткое содержание книги:
Ця випадковість у доборі персонального складу ПУН-у дуже від'єм-но відбилася на діяльності й на долі ОУН, головно ж із хвилиною, коли не стало полк. Є. Коновальця.
Та покищо, хоч ця від'ємна сторінка пересонального складу ПУН-у й помічалася в той час, вона не була надто трагічною, бо авторитет особи полк. Є. Коновальця прикривав усіх інших членів ПУН-у, а його вміння керувати працею робило придатними всіх, ким йому доводилось керувати. Серйознішою була проблема політичної надійности окремих членів ПУН-у. З одного боку – новопосталій організації, як революційно-підпільній, треба було бути приготованою на ворожі провокації національних ворогів і своїх партійних противників, скеровані на те, щоб сіяти недовір'я між; членами ОУН та компремітувати провідних членів Організації, кидаючи на них підозріння, немов би вони вели аґентурну роботу, а з другого боку треба було бути приготованою на те, що окупанти України справді докладуть усіх старань, щоб впустити в ряди ОУН своїх нурків-провокаторів. Тому й стало конечністю – берегтися перед ворожими аґентами-нурками, а водночас протиставитися безпідставним наклепам на членів Організації в аґентурності.
З обома цими явищами ПУН зустрівся від самого початку свого існування.
Друга справа М. Сціборського
На початку 1934 року виринула нова „справа Сціборського”, цим разом пов'язана з большевицькою аґентурою.[320]
Інж. М. Сціборський, що перебував тоді в Парижі, 27 січня 1934 року написав до полк. Коновальця листа, повідомляючи, що він став об'єктом якоїсь спеціяльної акції ҐПУ чи уряду УССР. До його помешкання в Парижі прийшов був несподівано якийсь чоловік, який відрекомендував себе як Іван Іванович, лікар з Харкова, відряджений службово до Пастерівського Інституту в Парижі на протяг двох місяців. При тому „Іван Іванович” сказав, що він добре знайомий з сестрою М. Сціборського, яка жила в УССР і яка, користуючися нагодою, передала до свого брата листа. В тому листі, писаному московською мовою, сестра Сціборського закликала брата повернутися в Україну і стати до праці для добра українського народу.
В дальшій розмові, – як інформував полк. Коновальця інж. М. Сціборський – „Іван Іванович” відверто признався, що він є не випадковим передавачем листа сестри до брата, а членом компартії, спеціяльно висланим урядом УССР, щоб намовити інж. Сціборського повернутися „на родіну”. У цій справі, як він казав, у Харкові відбулася нарада і в ній взяли участь члени ЦК КП(б) та уряду УССР: Постишев, Чубар, Любченко, Балицький і Порайко. У висліді тієї наради Чубар вислав „Івана Івановича” до М. Сціборського, щоб намовити його, як видатну особистість, повернутися в Україну й там прислужитися рідному народові. „Іван Іванович” був докладно ознайомлений з українським політичним життям на еміґрації й особливо з діяльністю ОУН та зі змістом „Розбудови Нації” й інших націоналістичних видань. Він переконував Сціборського, що націоналістичні ідеї на Наддніпрянщині несприємливі і що там усі українські патріоти змагають до побудови комуністичної української держави, якнайбільш незалежної від Москви. До участи в тій праці – побудови комуністичної держави, що її бажає ввесь український народ, – закликав інж. М. Сціборського згадуваний гурт „щирих українських патріотів”, членів ЦК(б)У й уряду УССР.
„Іван Іванович”, – як звітував далі Сціборський, – кілька разів заходив до помешкання наміченої жертви і проводив з нею довгі розмови на всілякі теми. Він усіма способами намагався спонукати інж. М. Сціборського повернутися в Україну. Але М. Сціборський рішуче відмовився, вважаючи комуністичну систему в УССР новітньою системою московського поневолювання і колоніяльного визиску України. Остаточно „Іван Іванович” залишив для Сціборського два місяці до надуми, додаючи додаткову пропозицію: якщо б Сціборський бажав поїхати до УССР тільки на протяг кількох місяців, щоб особисто переконатися про тамошні відносини, то уряд УССР готовий дати йому відповідні ґарантії безпеки й можливости вільного виїзду з УССР.
Повідомлений М. Сціборським про всю справу, полк. Коновалець висловив свій погляд, що та справа може бути містифікацією котрогось із еміґраційних політичних середовищ і доручив Сціборському насамперед перевірити, чи до Інституту Пастера в Парижі справді прибув з УССР якийсь лікар на двомісячну практику, а далі – намагатися перевірити особу „Івана Івановича”. Дальші розмови з „Іваном Івановичем” М. Сціборський повинен був негайно перервати, перейти на інше помешкання й на деякий час повністю відсепаруватися від усякої праці в ОУН і поза нею, яка вимагає роз'їздів, а жити законспіровано в одному місці, присвятитись опрацьовуванню ідеологічно-програмових проблем.
Ці доручення інж. М. Сціборський виконав, але примусове відсепарування його від поточної праці ПУН-у, видавалося йому не тільки засобами обережности, а й виявом недовір'я до нього, тому він зажадав скликання Організаційного суду, який розглянув би справу евентуального підозріння щодо його співпраці з ҐПУ.
Організаційний суд ОУН прийняв вимогу інж. М. Сціборського, провів слідство й у висліді розправи відкинув усі підозріння супроти нього, як цілком безпідставні.[321]
Усунення Л. Костарева та П. Кожевникова
До цілком іншого висновку прийшов Організаційний суд, який розглядав справи інж. Петра Кожевникова й інж. Леоніда Костарева, обвинувачених в агентурній праці на шкоду ОУН.
П. Кожевників раніше був дуже активним членом Леґії Українських Націоналістів та українських студентських організацій і входив у склад управи Леґії і ЦЕСУС-а (Центрального Союзу Українських Студентів). Після створення ПУН-у він став співпрацівником „Розбудови Нації”. Кожевників перебував у Берліні й був членом тамошньої клітини УВО. Підозріння проти нього виникли ще перед Конґресом Українських Націоналістів, тому, що він дуже часто виїжджав до Праги, Відня, Парижу, Варшави, Будапешту, кажучи, що ті поїздки пов'язані з його становищем у ЦЕСУС-і – для зв'язків з чужинецькими студентськими організаціями. Крім того, здавалося дуже сумнівним, що книгарня, яку він вів для джерела його прибутків на життя, давала йому стільки фондів, щоб він міг так часто відбувати дорогі поїздки. Одначе, Кожевників був призначений Леґією, як її представник, на Конґрес Українських Націоналістів, тож незручно було висувати справу підозрінь проти нього, щоб не викликати зайвого конфлікту з Леґією.
Щойно після Конґресу передано його справу на розгляд і вирішення Організаційного суду ОУН. Матеріяли, що їх одержав Суд, не дали змоги ствердити, на чиїй якраз службі був тоді Кожевників, усе ж таки Суд визнав за доцільне усунути його з ПУН-у та з ОУН. Щойно пізніше виявилося, що Кожевників співпрацював з німецькою політичною поліцією.
Леонід Костарів, колишній старшина російської фльоти, студіював в Українській Господарській Академії в Под'єбрадах і закінчив її у 1928 році із званням інженера економіста. Він належав до управи Леґії Українських Націоналістів і був дуже активним у студентському житті. Як делеґат Леґії на Конґрес Українських Націоналістів, Костарів зголосив аж чотири реферати. Під час вибору керівних органів він увійшов у склад ПУН-у. Його справа виринула дещо пізніше, вже після повороту полк. Є. Коновальця з Америки. На початку 1933 року його справу розглядав Надзвичайний Суд ОУН і прийняв таку постанову:
„Надзвичайний Суд ОУН.
Надзвичайний Суд ОУН, розглянувши акти обвинувачення й оборони в справі члена Проводу Українських Націоналістів інж. Леоніда Костаріва, та провівши конфронтацію обвинуваченого з головним свідком п. Ж., прийшов до переконання, що:
1. Інж. Л. Костарів за час свого перебування в ОУН не виявив тих моральних прикмет, що їх повинні мати члени ОУН, і не виправдав того довір'я, яке висловив йому Конґрес Українських Націоналістів, затверджуючи його членом ПУН.
320
[18] Текст листів інж. М. Сціборського в цій справі опублікував Є. Онацький у „Свободі” від 27 травня до 3 червня 1958 року в серії статтей п. з. „Шляхом на Роттердам”. Про інсинуації про його співпрацю з поляками згадано в розділі „Сіяння недовір'я” на стор. 494.
321
[19] Полк. А. Мельник у своєму спогаді про інж. М. Сціборського. надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, пише про цей випадок: „Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що подав йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутися до них додому, до Житомира, вони вжили всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж... Історія з Іваном Івановичем знайшла свій епілог перед організаційним судом, якого зажадав над собою Сціборський, щоб стати поза всяким сумнівом, виникаючим з накиненого йому контакту з большевицьким висланником. Очевидно, організаційний суд всеціло виправдав Миколу Сціборського”.