Майстер і Маргарита

Але ось що лишилося цілком нез’ясованим для слідства — це спонука, яка змусила зграю викрасти душевнохворого, який називав себе майстром, з психіатричної клініки. Цього з’ясувати не змогли, як не змогли здобути і прізвище викраденого недужого. Так і згинув він назавжди під мертвою кличкою: «Номер сто вісімнадцять з першого корпусу».

Отож майже все з’ясувалося, і слідство дійшло краю, як взагалі все доходить кінця.

Минуло кілька років, і громадянство почало забувати і Воланда, і Коров’єва, і всіх інших. Зайшло багато змін у житті тих, хто потерпів від Воланда та його прісних, і хоч які дрібні та незначущі були ці зміни, про них усе ж слід сказати.

Жорж, наприклад, Бенгальський, пробувши в лікарні три місяці, оклигав і вийшов з неї, але службу в театрі Вар’єте мусив облишити, і в найгарячішу пору, коли публіка плавом пливла за квитками, — пам’ять про чорну магію та її розкриття виявилася надто живуча. Облишив Бенгальський Вар’єте, бо розумів, що ставати щовечора перед двома тисячами глядачів, щоб його неодмінно впізнавали й обов’язково глумливо цікавилися про те, як йому краще: з головою чи без голови? — занадто прикро.

Та, окрім цього, втратив конферансьє великою мірою свій гумор, що такий необхідний для його фаху. Залишилась у нього неприємна, прикра звичка щовесни при повному місяці впадати в неспокій, ні сіло ні впало хапатися за шию, перестрашено озиратися й плакати. Напади ці миналися, та однак за таких умов колишню працю продовжувати було неможливо, і конферансьє пішов на спочинок і почав жити на свої заощадження, котрих, за його помірними обрахунками, мало вистачити йому на п’ятнадцять років.

Він пішов і ніколи більше не зустрічався з Варенухою, який здобув загальну популярність і любов за свою неймовірну, навіть серед театральних адміністраторів, чулість та ввічливість. Контрамарочники, наприклад, його інак і не називали, як батько-добродій. Хоч би коли, хто телефонував до Вар’єте, завжди в рурці лунав м’який, але сумовитий голос: «Я вас слухаю», — а на прохання покликати до телефону Варенуху, той же голос без загайки відповідав: «Готовий вам слугувати». Але зате і страждав же Іван Савелійович від своєї ввічливості!

Стьопі Лиходєєву більше не доводилося говорити по телефону у Вар’єте. Відразу після виходу з клініки, в якій Стьопа перебув вісім діб, його перекинули в Ростов, де він дістав призначення на посаду завідувача великого гастрономічного магазину. Подейкують, що він цілковито кинув пити портвейн і п’є лише горілку, настояну на смородинових бруньках, від чого вельми поздоровішав. Кажуть, що став мовчазний і цурається жіноцтва.