Жак-фаталіст (збірка)

Пан. І Жустина все це чула?

Жак. Як ви мене.

Пан. А ти що робив?

Жак. Сміявся.

Пан. А Жустина?

Жак. Дерла свій чепець, рвала на собі волосся, заводила вгору очі, принаймні я так гадаю, і ламала собі руки.

Пан. Ви варвар, Жаку, у вас камінь, не серце.

Жак. Ні, пане, ні, я чулий, тільки зберігаю чулість до кращої нагоди. Марнотратці цього багатства так гайнують його, коли треба бути ощадливим, що вже не знаходять його тоді, як треба бути щедрим… Тим часом я одягаюсь і сходжу. Бігр-батько каже мені:

— Тобі й треба було поспати, на добре вийшло. Коли прийшов, на мерця скидався, а тепер рожевий та свіжий, мов те дитя, що поссало. Гарна річ отой сон!.. Сходи до льоху, Бігре, та принеси пляшку до сніданку. Тепер, хрещенику, ти поснідаєш охоче?

— Дуже охоче…

Пляшку принесено, поставлено на верстат, і ми поставали навколо. Бігр-батько наливає склянку собі й мені, а Бігр-син відсуває свою склянку й каже суворо:

— Мені так рано не хочеться пити.

— Не хочеш пити?

— Ні.

— А, я знаю, чого це. Слухай, хрещенику, тут без Жустини не обійшлося. Він був у неї, не застав її або з іншим заскочив, бо оця сварка з пляшкою неприродна, кажу тобі.

Я. Може, ви й угадали.

Бігр-син. Облиш жарти, Жаку, доречні й недоречні, я їх не люблю.

Бігр-батько. Якщо він не хоче, то нам це не мусить завадити: за твоє здоров'я, хрещенику.

Я. За ваше, хрещений. Бігре, випий з нами, друже мій. Ти занадто журишся через абищо.

Бігр-син. Казав же вам, що не питиму.

Я. Ну, коли й угадав твій батько, — велике діло, побачитесь, порозумієтесь, і ти визнаєш, що був неправий.

Бігр-батько. Та покинь його! Хіба несправедливо, щоб та краля покарала його за муку, якої він мені завдає? Ну, ще склянку й берімось до твоєї справи. Я так розумію, що мушу відвести тебе до батька, але що ж йому сказати?

Я. Усе, що хочете, все, що він вам сто разів казав, коли приводив до вас вашого сина.

— Ходімо…

Він виходить, я за ним, приходимо до моєї хати, я пускаю його всередину самого. А сам, цікавий послухати його розмову з моїм батьком, сховавсь у кутку за перетинкою, звідки почув усе слово до слова.

Бігр-батько. Ну ж бо, куме, треба ще й цей раз його простити.

— За що простити?

— Нібито не знаєш!

— Не нібито, а таки справді не знаю.

— Ти гніваєшся, та й маєш причину.

— Та не гніваюсь ніяк.

— Гніваєшся, кажу тобі.

— Коли ти хочеш, щоб я гнівався, хай буде по-твоєму, але мушу знати попереду, яку штуку він устругнув.

— Ну хай там три, навіть чотири рази, але ж це не завжди. Збирається гурт хлопців та дівчат, п'ють, сміються, танцюють, години швидко пливуть, а тим часом двері в хаті замикаються… — Бігр додав, стишивши голос: — Вони нас не розуміють, але, по щирості, хіба ми в їхніх літах були розсудливіші? Знаєш, хто погані батьки? Ті, що забувають гріхи своєї молодості. Скажи мені, хіба ми завжди дома ночували?