Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Тимчасом Чага, на якому красувалася нова жовтенька майка з гордим написом «Я не вживаю галуїн», наблизився до столу й прошепотів:
— Ольго Святополківно, ви нічого не чули? В місті щось діється… Тобто навпаки, нічого не діється… Але тривога зростає.
— Яка тривога? — легковажно відмахнулася вона від слів Чаги. Була переконана: якби насправді відбувалися якісь надзвичайні, події, Гайдук попередив би її. Хіба що війна з Північчю почалася? Але й про це вона дізналася б одразу.
— КОМАН одержали нову партію свіжих драгів, — стояв на своєму Чага. — Вони щось знають, щось готують. Вам не слід тут залишатися, Ольго Святополківно.
— А ти й справді не вживаєш галуїн? — перевела розмову Оля, показуючи на майку Чага.
Третє око на його лисині винувато закліпало.
— Майже не беру. Тільки по святах. Але вчора колеги почастували… Смачний, холера… Пробачте, Ольго Святополківно… Я можу майку скинути…
Він навіть підняв майку, заголивши худе тіло.
— Йди вже, — невдоволено сказала Оля.
Чага радісно, мов ящірка, поповз по стіні й зник у вентиляційному отворі, не забувши закрити зсередини отвір сіткою.
Зателефонував Гайдук, якого вона не бачила з часу похорон Індіри Голембієвської — брав участь у якихось штабних навчаннях.
— Я просив тебе не йти до лікарні, — невдоволено мовив він, навіть не привітавшись.
— Він ворухнувся, — радість переповнювала її. — Хто?
— Син! Що з вами, пане генерале?
— Тим більше. Я дав розпорядження начальнику охорони негайно забрати тебе і відвезти до Чабанів.
— Але, пане генерале…
— Виконуй, — жорстко наказав він. — В мене часу немає. Розповім, як побачимось.
Зв'язок перервався.
Після розмови з Гобом Богошитська спробувала зв'язатися з Чаленком, але жодна з ліній таємного урядового зв'язку не відповідала. «Бояться, мерзотники, — подумала Богошитська. — Після Індіри бояться геджетів, І-фонів, телефонних трубок. Казали, що дехто страхається навіть телевізорів і комп'ютерів. Що за бардак у державі… Коли вже порядок наведемо?»
Вона насилу відбула півторагодинну зустріч президента з дипломатичним корпусом, здивувавши Волю своєю мовчазністю, хоча він очікував її виступу-диктанту, який своєю гегельянською логікою міг розсіяти сумніви послів європейських країн.
Особливо роздратував президента посол Польщі Кшиштоф Бонєк, довгов'язий молодик, який безцеремонно допитувався: чи Тристоронній пакт означає відродження російського імперіалізму й загрозу для сусідів і чи Україна-Русь перекреслила тим пактом свою європейську орієнтацію?
Але і тут Богошитська не втрутилася в розмову, не поставила нахабного поляка — дальнього нащадка Тадеуша Костюшка — на місце, не нагадала Бонєку про злочини поляків супроти українців у Галичині в 1920–1930 роках. Василь Воля як президент не міг собі цього дозволити, але державному секретареві сам Бог велів поставити на місце цього зарозумілого пана, який, як доповідав Чаленко, обзавівся в Києві одразу двома українськими коханками. Воля вирішив дати Чаленкові команду піймати Бонєка на одній із цих курв, агентці ЦУК, і з великим скандалом витурити його з Києва.
— Що сталося? — спитав Воля Ерну Еріхівну після закінчення зустрічі.
— Зле почуваюся, — опустила вона додолу свої воронячі очі. — Сьогодні я не ночуватиму з тобою… поїду на квартиру батьків. Скучила за спокоєм. Там тихо… відлежуся, відпочину…
— Як знаєш, — майже байдуже мовив Воля. Після вбивства Індіри немовби якась тінь пролягла між ним і Богошитською, наче виник у президентському палаці вакуум, коли дихати стало важко; його президентські рейтинги полетіли донизу в усіх землях України-Руси, надто ж в Особливому конфедеративному окрузі Київ; загальний страйк лякав Волю, хоч як Богошитська применшувала його значення, запевняючи, що цей емоційний сплеск швидко вгамується, заспокоїться і що після 22 червня все зміниться, лідери непримиренної опозиції будуть покарані дружніми військами Північного союзу, а легітимність Василя Волі буде підтверджена самодержцем російським Ніколаєм Третім.
Але, втративши такого союзника, як Індіра Голембієвська, — партнера хоч і незручного, але могутнього, — Василь Воля розгубився: раптом зрозумів, що всі його колишні друзі — генерал Гайдук, Оля Гудима, владика Ізидор, академік М. В. Гоголь (Твердохліб), інші члени ЦКР, які підтримували його, — поступово віддалилися, наче хтось побудував між ним та його колишніми товаришами з Фронту визволення України міцну непроникну стіну. Він опинився у тісній камері, наче знову сидів у підвалах ДерВару, — і хоч камера ця звалася президентським палацом з високим рівнем комфорту, Воля знову, як і в минулому, відчував, що став іграшкою в руках Богошитської і Чаленка.