Яр [uk]

Я відповів Кастусеві Матусевичу, що такого й слова мені не доводилося чути. А він повів далі:

— Ну, калі коратка, то Вінер дзeлaу спробы стваріць штучны мозак. Дабы машына умела мысліць... Ну, вот, і мяне после гэтага абвінілі у ідзэалізме. Часапіс, у каторім я надрукавау те стацці, канфіскавалі, а самаго аутора — сюда, на гэты нары, што подле цябе...

Я зауважив, що такої й статті в Карному кодексі паче немає, та з'ясувалося, що Кастусеві пришили кілька статей, серед них навіть шахрайство й пропаганду ворожої ідеології та буржуазної псевдонауки.

— Дзссяць год без права перепіскі.

Коли б не Яким Литовченко, Кастусь не витримав би й року. Якимові знання флори допомогли Кастусеві стати на ноги: Яким вилікував його непоказною тундровою ягодою, що звалася, здається, морошка. Її Яким їв сам, примушував і нас із Кастусенем їсти, хоча мій шлунок погане переносив усе кисле. Основна причина Кастусевої хвороби було авітамінозне виснаження. Починалася вже й цинга. Згодом він оклигав, навіть зуби його перестали хитатися.

Але морошка діставалася нам дуже нелегко. За територію концтабору нас, «доходяг», не випускали, і хоч тієї приполярної ягоди росло багато й на самій території, але скрізь уже давно лежав сніг. Та й пальці в нас були відморожені. Побачивши слід кучерявого листочка чи розтоптаної ягідки, ми спинялись і починали довбатися в тому місці носаками черевиків і підборами, аж поки виколупували мерзлу ягідку. Оскільки їх було трагічно мало, Яким порадив жувати й листя морошки. Важкий промисел.

Згодом, коли поранена рука Якима, через яку він і потрапив до барака «доходяг», загоїлася і його знову почали ганяти на рудники, він приніс нам по загостреному кілочку. Тепер ми добували більше морошки: колупалися в утоптаному снігу, поки відчували, що замерзаємо. Тоді відігрівались у бараці й знову виходили на промисел.

Ну, а потім настав час, коли начальство вирішило, що ми вже достатньо оклигали й можемо давати план нарівні з іншими каторжанами: поки настане остаточне виснаження, коли «доходягу» вже не можна відновити до кондиції каторжного робітника й лишається тільки списати. До того ж безкарно, бо майже всі ми були списані ще судовим вироком з хитрим додатком: «Без права переписки»...

Отже, ми з Кастусем стали «нормальними» каторжанами з нормальною нормою виробітку й звичайним пайком. І все-таки я та Яким ніколи не полишали Кастуся самого на себе. Він був з природи слабохарактерний, а концтабірні поневіряння, виснаження та ота затяжна хвороба ще дужче ослабили його нерви.

Кастуся доводилось увесь час оберігати, бо він міг удатися й до найдурнішого виходу. А ми цінували не тільки його топку душу, вразливу на грубе втручання, а й талант ученого. Сподівалися зберегти його до кращих днів, у прихід яких не переставали вірити.

Хоча це так нічого й не дало бідному Кастусеві. І не тільки Кастусеві, а й завжди сильному й готовому до боротьби й випробувань Якимові Литовченку. Але про це, на жаль, знаю тепер тільки я...