Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Пропустив повз себе земців. Далі з лісу вирвались козаки. До чорта, хіба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, коні борюкаються з вітром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось і чапить на холоді? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з зору й вернеться.
Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снігу і не дозволить вкрити себе заметою, поки серце його чітко і міцно стукотить у дзвінких грудях, що ніколи, ніколи не відмовляли місця і простору отому метушливому куснику м'яса.
Матвій вже зник. Тільки сіра завіса від неба до землі окружена чорним рубцем лісу. І там десь по тому вже боці і батько Володька. Хлопець вернувся…
Але так трагічно не було, як це видавалося. У штабі і своїх справ «до чортової матері». Хто там, особливо за якісь «барські» стільці та бебехи, буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самі до носа вчепилися, питав Матвія, покартав, що, мовляв, не до свого діла старий брався. Натомість старий делікатно, уважно та докладно вияснив, що «ото жінка і малий полізли» туди, а він сам «Богу душу винен» і хай який суд прийде, то він на хрест присягне, що ніколи в житті чужої соломини для себе не взяв.
Той в окулярах і не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
— Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їді, старік, домой і сіді на пєчкє.
От і все. Вернувся Матвій і все до слова розповів. Володько й очима, і ротом, і вухами впиває слова і з кожним згуком з душі його сповзає тягар великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки якогось намулу…
У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких і угорських полях риють окопи. День по день ходять до них сільські дівчата та підлітки хлопці. Ходить і Катерина. Дощ, сніг, мороз, метелиця — все одно. Війна ж не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять років мають, платять руб', дівчатам усім на гул п'ятдесят копійок.
Справляють дороги. Рубають молодий ліс і жердям встеляють дорогу. Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозі і присипають.
Праці досить, та хісна мало.
Умерла тоді Марта — сестра Гнидки. Молода ясноока дівчина. Володько на похорон ходив. Пішла назяблася на окопах, дістала якусь погибель, покашляла два тижні, похирляла і відійшла. Мала вісімнадцять літ. Саме тоді і Гнидку — білобілетчика потягнули.
А Володько? Хіба він сам не працював для війни. Перед Різдвом метелиці ущухли і почалась відлига. Химерний, лютий захід жбурнув дикими теплими вітрами. Щезли на вікнах ласиці, поспіхом оголювалась земля, дорога погнулась, попустила й тяжкі батарейні коні місять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всі до праці! Погнали з кожної хати по двох, по трьох. Катерина не вилазить з окопів. Василь ліг, кашель його душить, у грудях пекло, голова стяжіла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пішов він у казьонний ліс і день по день січе хворост на дорогу. Сажень — руб'. Вечором тягнеться сім верстов додому. Приходить і навіть роздягатись не хочеться, але лягти ніде. Скрізь москалі з «маршових рот».
На Різдво, першого дня по всеношній, люди святкувати захотіли. Не вийшли до праці. Саперне начальство двох верхівців замість старости в наказ по селі пустило. Ті буревієм пролетіли селом, від п'ят до очей в багні, нагеями, кого зустріли, списали здовж і впоперек. До кого в хати ввігналися, застали людей при обіді — столи, миски, горшки, — все стрімголов на боки розліталося, а хто був у хаті, кожний хапав лопату й до праці. Дісталося й хворому Василеві, бо в Матвія в той час якраз нікого дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кілька разів нагаєм.
Після лісу Володько ходив «до окопів». По відлизі знов притиснув мороз. Гола земля закостеніла й тільки де-не-де видно снігові лати. Ранок. Усі зі світанком встають. Мати варить «кірпічний» чай, Катерина, Василь і Володько йдуть. Вдома батько, мати і малі.
По полях копають глибочезні ями, ярусами вкладають дерево, засипають землю. Копають окопи з ходами, бліндажами, скорострільними гніздами, перебіжками, захоронками.