Сад Гетсиманський
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4048-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сад Гетсиманський». Краткое содержание книги:
Сашко мав п’ятнадцять років — вік, коли саме починають виростати крила в тих, хто має душу, здібну ті крила мати. Сашко мав таку душу.
Часто Сашко сидів і довго нерухомо спостерігав камеру, а тоді зітхав і мовчки хитав головою…
— Що? — питав у нього котрийсь.
— А я думав, — хитав головою Сашко, — а я думав…
Що саме він думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що саме він думав перед тим, як його вкидали в цю камеру.
На одного політичного ставало більше. Без сумніву… І то справжнього політичного, а не такого собі…
Андрій у вирі камерної одіссеї почав був уже забувати за свою справу, за всі свої болі й тривоги. Не те, щоб людина дурніла, не те, щоб нерви тупіли, ні, просто людина за безліччю «важливих» справ не мала часу, а тим часом в душу закрадалася фікція й помалу там міцно отаборювалась — фікція про те, що, «може, щось сталося» й вже все скінчилося. Одного дня відчиняться двері й це все піде додому. А те, що було, — то лиш тяжкий і поганий кошмар.
Андрій мав експансивну душу й вроджену здібність захоплюватися творчою працею, яка б вона не була. Чи він проектував літаки колись, чи робив з пластмаси люльки тепер, він переживав те саме. Задумавши зробити яку–небудь надзвичайну люльку, він втрачав спокій, переживав, полюючи за шматочком цеглини, шукаючи кісточку з курячого крила, збираючи все потрібне, а тим часом виношуючи свою надзвичайну люльку в душі. Він уявляв, яка то вона буде чудесна — він зробить голівку дівчини, він коси її покладе ось так, зробить гарний ніс і брови… І він зовсім не буде курити з тій люльки, а, скажімо, подарує штурманові. І цікавила його не так сама люлька, як процес її творення. І вже перед такою люлькою не було важним все інше. Або зробити партію шахів! Або вивчити нову пісню!.. Може, тому все інше — вся його справа — якось стушувалося, вкрилося серпанком нереальності й помалу почало забуватися. Далебі, забуватися. Як і його забули всі. Людина ніби потонула й потрапила в інше царство.
VI
Однієї ночі Андрієві приснився дивний сон:
…Пурпуром і міддю погоріла зоря. На вітер. Ні, то загравами пожеж взялося небо й мерехкотить, немов сяйво північне, то спалахує, то пригасає. Це ніби далека заполярна Колима — і… це ніби його рідне місто, це Харків, і Київ, і сонячна Одеса з кораблями на рейді… Скажений вітер, вогненний смерч свистить над усім, в несамовитих вибухах розколюється й осипається обрій — осипається вогнями ракет, шрапнеллю набоїв, клекотить і захлинається кулеметним рокотом, стугонить громом далекого й близького бою. Земля горить у вогні повстання! Його земля горить у вогні повстання… Вони вирвались і вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей. Від сонячної Одеси до далекої заполярної каторги бушує смерч. Вітер носить скривавлене лахміття, недопалене в «Геліосах» тюрем і казематів, розриває полотна прапорів з напнутого на дрюччя якогось ганчір’я, метає в диму шматки «Марсельєзи» (як колись!! як давно колись!) і слова ще якихось божевільних пісень… Вони йдуть. Вони вивертають і громадять ліхтарі, й телеграфні стовпи, і тумби, і брили руїн, і залізні брами, і покручені грати — навертають них страшні барикади середі охоплених полум’ям міст. Вони захлинаються від диму і помсти… Ось вони йдуть бруком великого міста… Дванадцята камера відбиває тяжкий, зловісний крок… І даремно мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито:
— Заключонниє!.. Садітесь!! — Він замовкає, затоптаний. Він щезає в клекоті бою, що все наростає. Дванадцята камера крокує в зловісному мовчанні… А за ними — маси, маси… Ніхто не відстає. Ніхто не сміє відставати!. Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!.. Вони біжать… Вони громадяться біля грандіозної цитаделі, виповзають, як хмари грозові, — їх сила–силенна — заплакані, охоплені психозом безоглядної помсти й нищення, слабі, кволі, прокажені, несамовиті люди. Вони її облягли й чекають… В небі літають чорні, зловісні птахи… «Там, там забарикадувалися всі, що обернули цей світ у юдоль сліз і страждання». Це остання й це неприступна фортеця… Це ніби Дворець Совєтів, виведений, як вавілонська вежа, до самісіньких хмар і навколо цієї апокаліптичної споруди гойдається море тих, що встали з сибірських кар’єрів, з усіх тюрем, з заполярної тундри, з пісків Казахстану, з усіх кінців неосяжної землі концентраків… Це буде остання, це буде рішальна велика битва!.. Але ж вони — тільки хаос, тільки хаос… Де ж Месія!? Де їхній Месія?І Ось розкололося небо, повергаючи всіх у розпач і жах. Ось розверзаються мури і на них хлинуть люди в білих халатах… Де ж Месія?! Де ж їхній Месія?!