Відьмак. Володарка Озера

Ельфи минали їх, не дивлячись.

Не всі.

Ельфійка з темним, довгим, зліпленим засохлою кров’ю волоссям стримала коня біля возу. Сиділа вона в сідлі, незграбно похилена, няньчачи руку в просякнутій кров’ю пов’язці, навколо якої дзижчали й клубочилися мухи.

— Торувіель, — сказав, відвертаючись, один з ельфів. — En’ca digne, luned.

Люцена миттєво зорієнтувалася, зрозуміла, у чому справа. Зрозуміла, на що ельфійка дивиться. Селянка, з дитинства привчена до синього й спухлого привиду, примари голоду, що таїлася за рогом халупи. Тому вона відреагувала інстинктивно й безпомилково. Простягнула ельфійці хліб.

— En’ca digne, Toruviel, — повторив ельф. Він єдиний з усієї командо мав на подертому рукаві запиленої куртки срібні блискавки бригади «Вріхедд».

Інваліди на возі, до тієї миті скам’янілі та застиглі без руху, раптом здригнулися, наче оживлені магічним закляттям. У їхніх долонях, простягнутих у бік ельфів, з’явилися, наче вичаровані, чверті хлібця, шматочки сиру, шматки солонини та ковбаси.

А ельфи вперше за тисячі років простягнули руки в бік людей.

Люцена та Ярре були першими людьми, які побачили, як ельфійка плаче. Як давиться схлипами, навіть не намагаючись витирати сльози, що текли брудним обличчям. Це ставило під сумнів твердження, що ельфи взагалі не мали сльозових залоз.

— En’ca… digne, — повторив ламким голосом ельф із блискавками на рукаві.

А потім простягнув руку й узяв хліб у Деркача.

— Дякую тобі, — сказав хрипко, із зусиллям пристосовуючи язик і губи до чужої мови. — Дякую тобі, людино.

Через якийсь час, зауваживши, що все вже скінчилося, Люцена цмокнула коням, хлопнула віжками. Віз скрипів і торохтів. Усі мовчали.

Було вже добре по опівдні, коли гостинець зароївся від озброєних вершників. Командувала ними жінка з цілком білим, коротко стриженим волоссям, зі злим, затятим обличчям, знівеченим шрамами, з яких один перекреслював щоку від скроні до кутика губ, а другий підковкою обіймав око. Жінка також не мала більшої частини правого вуха, а її ліва рука нижче ліктя закінчувалася шкіряним циліндром із мідним гаком, за який зачеплено було вуздечку.

Жінка, міряючи їх злим, повним запеклої мстивості поглядом, запитувала про ельфів. Про скойа’таелів. Про терористів. Про недобитків командо, які зуміли втекти після розгрому кілька днів тому.

Ярре, Люцена та інваліди, уникаючи погляду біловолосої та однорукої жінки, говорили, невиразно мимрячи, що ні, що нікого вони не зустрічали й нікого не бачили.

«Брешете, — думала Біла Райла, та, яка колись була Райлою Чорною. — Брешете, а я про те знаю. Брешете з милосердя.

Але то все одно не має значення.

Бо я, Біла Райла, милосердя не знаю».