Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Не відмовлюся, — налив собі й ковтнув із кубка. — Що в столиці?

— Без змін: імператор править, оточений любов’ю підданих, аристократія з Ради Перших завжди готова прийти йому на допомогу, жерці переймаються душами людей, маги заглиблюються в таємниці Всесвіту, щоб використати їх для загального добра. А за всім цим приглядають боги, радіючи із привселюдного щастя.

Прибулець кисло всміхнувся, відставляючи кубок.

— Іншими словами, Рада не крутить і не інтригує, не розхитує авторитет і не встромляє ножа у спину. Жерці не намагаються плигати один одному в очі, аби тільки відкусити щось собі на користь у повсякчасних своїх сварках, а гільдії магів не ведуть своїх дивних ігор, які можуть усіх нас відправити до пекла.

— Саме так. Ідилія, — Еккенгард підняв у тості кубок. — За чудові сни, коменданте Ґентрелю.

— За сни.

Вони випили.

— Я думав, ми зустрінемося лише на вечері.

— На вечері буде гість, нам не вдалося б порозмовляти відверто.

— А хто до нас завітав?

— Вельґеріс.

Еккенгард якусь мить вдивлявся в обличчя прибульця, шукаючи слідів насмішки. Не знайшов.

— Жартуєш?

Комендант замку Лотіс скривився й послав йому заспокійливу усмішку. Це подіяло: Еккенгард почав пітніти. Про Ґентреля казали, що коли він верещить і лається — тоді все добре, але коли починає усміхатися, то краще брати ноги за пас, бо от-от полетять голови.

— Хотів би я. Коли він заявився сюди вчора, я думав, що він, як завжди, приїхав мене подражнити, понасміхатися та повинюхувати. Але ні, він відразу запитав про Ґлеввен-Он.

Еккенгард здригнувся. Ніби й міг на щось сподіватися, бо навіщо було б Другому Хорту Імперії заявлятися в щурячу нору, але ще мить тому він тішив себе надією, що це лише випадковий візит. Зітхнув.

— І так вдавалося тримати все в таємниці понад п’ять років, — сказав він. — Непогано, якщо взяти до уваги, що ми там втратили дві піхотні роти та п’ятьох бойових магів. Не кажучи вже про триста мешканців села. Гадаю, що п’ять років — це й так подарунок богів.

— Яких же це, га? Якщо хтось із пантеону лізе до нашого горщика, я хочу знати хто саме і заради чого.

— Це я в переносному сенсі. Зрештою, а чого ми мали сподіватися? Від самого початку ми змушували їх працювати, не поясняючи надто багато. Вони мали шукати поза Імперією п’ятнадцятирічну чорняву дівчину, навколо якої ставалися дива. Якщо Хорти нарешті винюхали всю правду, зможуть використати її проти нас.

— Як і будь-яку іншу.

— Що ти збираєшся робити?

— Я? Нічого, — комендант саркастично всміхнувся. — Розраховую на тебе.

— Ох, авжеж, використай єдиного нейтрального Щура в цій провінції лише для того, щоб не напружуватися. Він сказав ще щось?

— Так. Заявив, що в нього є докази, що мешканці вирізаного села зовсім не були жертвами банди розбійників, що тероризували ту місцину. Згадував також про Двадцять Другий полк, який раптом було переформовано і солдатів якого було порозкидано по іншим підрозділам по всій Імперії.

— Цікаво. Ти натякнув йому, що Хорти не повинні рознюхувати навколо армії? Справа внутрішньої безпеки належить нам.