Сто років самотності (збірка)

Пілар Тернера вмерла вночі під свято в гойдалці з ліан, охороняючи вхід до свого раю. Згідно з останньою волею небіжчиці її поховали не в труні, а просто в гойдалці, яку вісім чоловіків опустили на мотузках у величезну яму, викопану посеред танцювального майданчика. Бліді від плачу, вбрані в чорне мулатки виконали свої чаклунські обряди й, познімавши з себе сережки, брошки та персні, покидали все у яму; могилу закрили кам'яною плитою без імені й дат, а поверх плити насипали цілий пагорб із амазонських камелій. Потім мулатки потруїли всіх тварин і птахів, позамуровували двері та вікна цеглою й розбрелися хто куди зі своїми дерев'яними скриньками, обклеєними зсередини літографіями з зображеннями святих, кольоровими малюнками з журналів і портретами недовгочасних, недосяжних і фантастичних женихів, які випорожнювалися діамантами, пожирали один одного, мов канібали, або ж були козирними королями, що мандрували морями.

Це був кінець. У могилі Пілар Тернери серед ладанок і дріб'язкових коштовностей повій зотлівали рештки минулого, що іще збереглися в Макондо після того, як учений каталонець розпродав свою книгарню і, знудившись за справжньою довгою весною, повернувся на берег Середземного моря в рідне село. Ніхто не чекав, що він може поїхати геть. Він з'явився в Макондо в часи процвітання бананової компанії, рятуючись від однієї з незліченних війн, і не надумав нічого практичнішого, ніж відкрити крамницю інкунабул та першодруків різними мовами; випадкові відвідувачі, забігаючи сюди, щоб збавити час, поки підійде їхня черга йти в будинок навпроти — до тлумача снів, гортали ці книжки з деякою осторогою, ніби підібрали їх на звалищі. Півдня каталонець проводив у задушливій кімнатці за книгарнею, списуючи закрутистими літерами аркуші, видерті зі шкільного зошита, але ніхто не міг з певністю сказати, що то він таке пише. На той час, коли з ним заприязнився Ауреліано, старий назбирав уже дві скрині безладно звалених аркушів, які чимось нагадували Мелькіадесові пергаменти. До свого від'їзду він устиг заповнити й третю скриню, і це давало підставу думати, що, проживаючи в Макондо, він нічого більше й не робив. Єдиними людьми, з якими він підтримував стосунки, були четверо друзів; коли вони ще навчалися в школі, каталонець давав їм книжки в заставу за дзиґи та паперових зміїв і приохотив хлопців до читання Сенеки й Овідія. З класиками він поводився просто, без церемоній, немовби колись жив з ними в одній кімнаті і знав про них багато чого такого, що, здавалося, не могло бути нікому відоме, наприклад, що святий Авґустин носив під чернечою рясою вовняну безрукавку, яку не знімав чотирнадцять років, а чорнокнижник Арнальдо де Віланова[21] ще в дитинстві став імпотентом, бо його вкусив скорпіон. Палка любов каталонця до друкованого слова була сумішшю глибокої поваги й панібратської нешанобливості. Ця двоїстість виявлялася навіть у його ставленні до власних рукописів. Альфонсо, який спеціально вивчив каталанську мову, маючи намір перекласти їх іспанською, одного разу поклав пачку аркушів до кишені, — його кишені були завжди напхані і вирізками з газет, і посібниками з незвичайних професій, — а тоді якоїсь ночі загубив аркуші в борделі у дівчат, що торгували собою з голоду. Коли вчений каталонець довідався про це, то, замість зчинити скандал, як того боявся Альфонсо, зауважив, хапаючись за боки від сміху, що це — цілком природна доля літератури. Але в той же час їм не вдалося відговорити старого везти з собою до рідного села три скрині з рукописами: залізничних контролерів, що вимагали здати скрині в багаж, він вилаяв ще карфагенською лайкою і не заспокоївся доти, доки йому не дозволили залишити їх у пасажирському вагоні. «В той день, коли люди почнуть самі їздити в першому класі, а книжки возитимуть у товарних вагонах, настане кінець світу», — заявив він і аж до від'їзду не мовив більше ані слова. Збирання зайняло цілий тиждень, — це був чорний тиждень для вченого каталонця, бо, в міру того як наближалася година від'їзду, настрій старого чимдалі гіршав, він раз у раз забував, що мав зробити, а речі, які він клав в одному місці, несподівано опинялися в зовсім іншому, переміщені тими самими домовиками, котрі колись мучили Фернанду.