Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Чи вона вічна? О, певне! Умерти ж вона не може, а просто так вознесеться в блакитну безконечність. А я на тім місці поставлю вівтар для поклоніння світлові життя. І будуть там співати чисті весталки в прозорих убраннях, препоясаних гірляндами білих квітів і будуть ті весталки підтримувати невгасимий запашний вогонь, годований пахучими смолами й дивним деревом. Доокола вівтаря буде посипано жемчуговим піском, і мірти свій лист, а рожеві кущі квіти свої щодня самі будуть нести в жертву на вівтар той. І коли хто бідний, зранений і чорний, зі стогоном моління, наблизиться туди – він стане чистим, як вода, й щасливим, як перший листок весною під добрими променями сонця, і не буде там місця суєтні світовій, покликам сп’янілій від бруду життя істоті, дзвоненню кайданів і скрепінню ярем – ці властителі світу боятимуться йти туди, а на нахабне прибуття обурилися би всі скелі й дуби всі священної діброви. І вітер, і море, і хмар незлічимі полки, і лист, і звірина. Геть, чорна пітьмо! Тут лише друїди співатимуть містичних пісень, танцюючи невидимі танці. І море там пахне геліотропом, і повітря не таке, як земне.
Тулл Гостілій збудував колись «храм Блідности». О, чому я не римський цар, не владика всесвітній, що міг би всю землю укрити храмами тобі, о Біла!.. Утворити релігію поклоніння тобі і щоб усі люди спільним хором співали молитву тобі, і щоб діти, усі діти землі, несли тобі найкращі квіти й усипали ними і путь, і п’єдесталь, і місце те, де падає погляд твоїх очей. А тепер я будую храм тобі тільки у власнім серці… Храми з чистих мрій і беззвучних поцілунків сліду стіп твоїх на землі.
…і думав я про неї день і ніч… і думав я про неї ніч і день. І за те в нагороду прийшов до мене перший незабутній момент.
Ми сиділи на веранді, що широкими сходами зіходила в сад. Тихо спускалися генії ночі на невидимих крилах своїх. То там, то там зачіпали вони пером, летючи, частину просторіні – і на тому місці одразу темніло дужче, ніж доокола, і ставала в височині зірка. Душа переповнялася тихим острахом, перемішаним з цікавістю. Очі стежили – чи не злітають з усіх запашних квіток прозоро-чисті феї і чи не розпочинають своїх безшумних танців у повітрі під пісні закоханих, але отвержених гномів та ельфів.
Все прибирало иньші форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущів та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очі, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз відтіль? Рюбецаль з мішком вугілля на плечах? Чи тінь великого Рамзеса? Чи, може, Вій, страшна потвора, дивна і дика?
Щоб заспокоїтись, я глянув на Білу. Вона сиділа й ніби вслухувалася в той шепіт, який навівали духи, літаючи навколо. Мені захотілося, аби дооколо її голови показався німб – і німб показався. В якомусь пориві, сам не знаючи, що роблю, я, опустившися вниз, сів біля її ніг і схилив голову їй на коліна.
Як я це зробив, як я посмів – я й сам не знав.
В перший момент мені здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум’я вирветься з-під землі, затремтить і обвалиться небесне склепіння… Я хотів зараз скочити, побігти… далеко… на той корабель, що йде до Індії. Але це було один момент, одну нечутну дрібку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплює всю мою істоту, ніби я злітаю кудись і тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтілесний і невідомий. Її рука положилася на мою голову, а я ввесь занімів від щастя…
– Новалісе, – тихо сказала вона.
Мене ніхто й ніколи так не називав, але мені здалося, що инакше мене не можна назвати та що це вічно буде моїм іменням.
– Новалісе… Коли ти слухаєш музику, або є такі книги, як музика… Так от коли прозвучав останній акорд чи перевернулася остання сторінка, чи не почував ти, що це не кінець, а початок, то не був початок, а просто ми приторкнулися на один момент до одного місця колеса, – а колесо безконечне?
– Так, Біла, – відповів я.
– Як ти назвав мене?
– Біла.
Її пальці з безконечною ніжністю ворухнулися на моїй голові. Тихий шепіт пробіг садом, зачепив струни невидимих еолових арф – і вони зазвучали. Вечір віддав місце ночі. Заснули квітки.
Я почав говорити. Я розвив її думку й, як міг, показав причини. Вона слухала мене з якимось захопленням, видимо хвилюючись. Потім устала, рівна й струнка, як пальма, й зупинилася під квітками.