День гніву

— Горе, горе, — позойкував сотник на землі, — добре вам, що ви то на конях, мене ж, каліку, ніхто не забере…

Обкурені, в роздертих жупанах, з мушкетами, ще бігли морозенківці, втративши серце. Здаля бачив Рославець, як над пішою купою звівся дибки кінь і полковник Мрозовицький (пізнавали його по малиновому шлику), хрипло вигукуючи, завертав тих, які затрясли штанями. В тумані й кіпоті люди губили шик, тратили голови, мало хто знав, де саме ворог. Тільки дзвінкий голос срібних сурем і віватування щоразу ближчали. Пани вже перейшли річку, вийшли на цей берег, здобули греблю, на цілій лінії глухо обвіщали козацькі набати відступ.

— Майстроньку, ви ж це?..

Піший корсунець, що біг з купою, важко дихаючи, кидаючи геть від себе важкі мушкети й вилки, перевів дух.

— Веремія, мості магістре… нехай Бог милує… Найгірший рекгедіц… то ж пізнав Транквіліонус Римша Марсову охоту… до самої смертоньки заректися б… Мужества мойого й так не оцінять…

Римша плакав ревними сльозами. Плакав, мов дитина. Але не зі страху, бо таки був у доброму вогні, а з гніву. Аж трясся, аж хапав себе руками за голову.

— То невже-таки дамося отак пресобачим панам, магістре? Невже-таки й покотимось?..

По зм’ятій, поритій ядрами отаві тісними шерегами йшли на лінію хмурі охотні сотні Гловацького. Сам полковник вів їх, зійшовши з коня. З пагорків збігали охотники, приведені Височаном, заходили за полк Гловацького. Рославець ще не бачив таких: чорняві височенні велети, в кожушках і червоних штанях, із бартками[531] й містерно різьбленими рушницями, йшли гуцули — відсіч панові Богданові з Карпатських гір. Дударі грали їм на дудах, ішли, мов на весілля, леґені, а клином за ними, непроглядною купою, валило Височанове поспільство з-над Дністра й Покуття.

— Звичайна то річ, — під’їхав до Рославця тонкоусий Самійло Зорка, гетьманський підписок, — фортуна змінна, а будеш бачити, вашмосте, що Марс не погнівався з нами…

— Ляжемо, товариство, а не посоромимось, — над’їхав Морозенко, виринув з туману на білому фарі (забито вже три під ним), з-під шлика аж мокре, вщерть чорне обличчя, тільки ще грають молоді очі, не гаснути їм, — тільки витхніть[532] діти мої, тільки перемініть руку…

— З Морозенком умремо!.. — вигукнув Римша, але полковник вже мчав далі. Від Чорноти бігли вістовці: трудно вже стояти, вже на п’ятому ряді січа, беруться ляхи; Богун вистріляв останні патрони в закопі, що під вільшаником, — просив секурсу; там нечаївці стримували грудьми гусарію…

Набати гули.

Польська піхота, прорвавшись на греблю, відбігала в боки й стрибала в опустілі шанці, греблею ж прорвалась їзда, бачив Рославець — найвибираніша з сенаторських і панянських хоругв. Навіть проти того блідого сонця, зовсім заволоченого хмарами, яскріли, палали нагрудні зерцала, срібні заборола шишаків, мигтіли барвисті крила за плечима у вершників, фуркотіли багрові прапорці… Реґіментар показував на пилявецький замочок. Прорвуться хіба й ці, розколють до решти лінію, зіб’ють із усього поля…