Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
Можна згадати принагідно наші міркування з розділу 7 щодо проблеми контролю над політичною владою і парадокса свободи.
VII
Ми вже виявляли важливі відмінності між особистостями та інститутами (див. розд. 7), зазначаючи при цьому, що хоча політичні проблеми сьогодення і можуть вимагати особистих рішень, проте будь-яка довгострокова політика, надто ж будь-яка демократична довгострокова політика, має розроблятися у позаособистісних інститутах. Ми особливо наголошували на тому, що проблема контролю над правителями і перевірки їхньої влади є переважно проблемою інституціональною, проблемою планування інститутів контролю для запобігання тій значній шкоді, що її може заподіяти недобрий правитель.
Аналогічні міркування стосуються і проблеми контролю над економічною владою держави. Ми мусимо захищатися від зростаючої влади правителів, від особистостей та їх свавільства. Деякі типи інститутів можуть надавати необмежену владу, однак певні інститути можуть і віднімати її у певних осіб.
Переглянувши з цього приводу наше трудове законодавство, ми знайдемо там обидва типи інститутів. Переважна частина законів у цьому законодавстві надає виконавчим органам держави зовсім мало влади. Можливо, звичайно, що, приміром, державний чиновник може зловживати законами проти дитячої праці, аби залякати простака-громадянина. Однак небезпека такого зловживання надто несерйозна, порівняно з небезпекою, властивою законодавству, що надає правителям дискреційної влади, скажімо, влади над управлінням працею28. Так само й закон, що карає зловживання громадянина своєю власністю її конфіскацією, не можна порівнювати із законом, що надає правителям чи державним чиновникам право дискреційної влади або конфіскації власності громадян.
Отож, ми підступилися до відмінностей між двома абсолютно різними методами29, за допомогою яких держава може здійснювати своє економічне втручання. Перший із них полягає у плануванні «правової структури» протекціоністських інститутів (скажімо, законів, що обмежують владу власника тварин чи землі). Другий полягає у наданні державним органам достатньо обмеженої свободи дій, якщо це справді необхідно для досягнення поставленої правителем мети. Перший можна схарактеризувати як «інституціональне» чи «непряме» втручання, а другий — як «особистісне» або «пряме» втручання. (Звичайно, трапляються і проміжні випадки.)
З огляду на демократичний контроль, не може бути жодного сумніву в тому, який саме з двох методів приносить більше користі. Очевидною політикою будь-якого демократичного втручання є використання по можливості першого методу і обмеження користування другим методом на випадок, якщо перший застосувати неможливо. (Такі випадки трапляються. Класичним прикладом є бюджет — уособлення свободи дій міністра фінансів та його розуміння неупередженості і справедливості. Можливо, навіть, хоча і небажано, щоб заходи для пом'якшення наслідків циклічності економічного розвитку мали подібний характер.)
З огляду на поступову соціальну інженерію, різниця між зазначеними обома методами досить-таки суттєва. Лише перший, інституціональний, метод, спираючись на результати обговорень і досвіду, уможливлює якесь поліпшення. Лише він дозволяє застосувати метод спроб і помилок до нашої політичної діяльності. Цей метод — довготривалий, адже постійну правову структуру слід змінювати поступово, щоб уникнути непередбачених і небажаних наслідків, зміни в інших частинах структури тощо. Цей метод винятковий щодо розкриття (на базі досвіду й аналізу) того, що ми зробили насправді, втрутившись і переслідуючи певну мету. Дискреційні рішення правителів і державних чиновників перебувають поза межами цього методу, адже вони є короткостроковими, перехідними, день у день (у кращому разі — з року в рік) мінливими. Як правило (хоча бюджет у цьому випадку є винятком), їх навіть неможливо обговорювати публічно як через брак інформації, так і через неясність принципів, за якими вони приймаються. Якщо такі рішення й існують, вони ніколи не бувають інституціалізованими, а становлять частину внутрішньої чиновницької традиції. Перший метод можна схарактеризувати як раціональний, а другий — як ірраціональний — не тільки в цьому розумінні, а й в абсолютно іншому, значнішому. Окремий громадянин має знати і розуміти правову систему, тому планувати її слід зрозумілою. Вона не повинна бути несподіваною, адже має нести в соціальне життя фактор упевненості і безпеки. Якщо ця система підлягає змінам, то протягом перехідного періоду слід передбачати гарантії для тих індивідів, які складали свої плани з огляду на її стабільність.