Іншалла, Мадонно, іншалла

— Ви бачили тих двох? — питали хваряни майбутніх галерників.

Люди мовчали і дивилися в землю.

— Ви бачили тих двох? — питали хваряни у моряків.

— Яких іще двох? — відповідали ті.

Хай там як, треба було вибрати когось одного, щоб показати венеційцю як імовірного спільника, і кращого за Якішу Матутіна годі було й шукати. У нього на острові не було ні родичів, ні заступників, нікого, хто серйозно стурбувався б, якби все зіпхнули на нього.

— Ти підеш із нами! — сказали Якіші.

— Чому це? — він відступив у кут підземелля, готовий навіть битися.

— Тому що ти кілька разів намагався тікати, — відповіли йому хваряни, і він змирився з долею, бо їх було більше.

Опівдні на площі опинилося лише троє людей. П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто, а перед ним галерник Якіша і власник човна Антун Сучуранин. Він схрестив руки на грудях, а ті двоє були зв’язані. Руки їм зв’язали за спиною, а ноги спутали мотузкою, аби часом не надумали тікати.

— Це був твій човен? — звернувся венецієць до Якіші.

— Я ніколи не мав човна.

— Тоді твій? — повернувся до Антуна.

— Так, був мій, а тепер уже ні.

— У тебе є діти?

— Семеро хлопців, — відповів Антун.

— Тобі байдуже, що буде з ними?

— Помруть із голоду, — відказав Антун.

— Звісно, якщо звелю тебе стратити.

— Звісно, бо ж тепер у нас нема човна.

П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто наказав звільнити обох, а веслярів на заміну втікачам до наступного дня мали вибрати з родин міських старійшин. Якщо втече іще хтось, його замінить старійшина особисто, і так до останнього старійшини. Байдуже, що всі вони літні вже люди, не мають сили в руках і душа в них на волосині тримається. Бог наділить їх надлюдською силою в бою. Старійшини перелякалася, хваряни ще раз зачудувалися красою і формою носа П’єтро, і отак венецієць виграв свій перший бій. Галерників після того випадку стерегли краще, ніж золото в скарбниці імператора.