Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Після всіх цих днів у морі острів мені здається похмуро, болісно прекрасним.
Він такий вузький і високий, що здіймається із замерзлого моря немов вежа. Тільки у декількох місцях проглядають скелі, в основному ж він покритий льодом. З чашоподібної вершини, немов з холодного полярного рогу достатку, через край по крутих схилах стікає лід. У напрямку до «Кроноса» в морі спускається коса — глетчер Баррен. Якби ми дивилися на острів з іншого боку, ми б спостерігали вертикальні скелясті стіни із слідами лавини і руху льоду.
Вітер дме з боку острова, північний вітер — avangnaq. Він викликає в пам’яті інше слово, і спочатку є тільки звукова оболонка слова, неначе його вимовив хтось інший усередині мене. Pirhirhuq — снігова буря. Я хитаю головою. Ми не в Туле, тут інші погодні умови, мої змучені нерви народжують галюцинації.
— Куди ви підете потім?
Він показує на палубу, на відкрите море. На моторний човен поряд із краєм льоду.
— Feel free,[79] фрекен Смілло.
Тепер, коли зникла його ввічливість, я розумію, що у нього її ніколи й не було. Це була ввічливість Терка. І порядки на борту були встановлені Терком. А Лукас був не більше ніж знаряддям.
Він іде в протилежний від мене бік. Він теж невдаха. Йому теж більше нічого втрачати. Я кладу важкий металевий предмет у кишеню. До цього в медичній каюті я могла б застрелити Моріса. Могла б. Чи, можливо, я свідомо не зняла револьвер із запобіжника.
— Яккельсен, — кажу я услід йому. — Верлен убив його, а Терк послав телеграму.
Він повертається. Стає поряд зі мною і дивиться на острів. Так він і стоїть, не змінюючи виразу обличчя, поки я говорю. Під час нашої розмови силуети кількох великих птахів відриваються у високості від крутого крижаного схилу — мандрівні альбатроси. Він їх не помічає. Я розповідаю йому все із самого початку. Я не знаю, скільки це триває. Коли я закінчую, вітру вже немає. До того ж здається, що змінилось освітлення. При цьому неможливо точно сказати, як саме. Іноді я поглядаю на двері. Нікого немає.
Лукас курив сигарету за сигаретою. Неначе мав за свій обов’язок щоразу сумлінно прикурювати, затягуватися й випускати дим.
Він випростується і посміхається мені.
— Їм треба було послухати мене, — каже він. — Я їм запропонував зробити вам укол. П’ятнадцять міліграмів діазепаму. Я сказав їм, що інакше ви втечете. Терк став заперечувати.
Він знову посміхається. Тепер за посмішкою ховається божевілля.
— Неначе він хотів, аби ви прийшли до нього. Залишив гумовий човен. Можливо, він хоче, щоб ви зійшли на берег.
Він махає мені рукою.
— Час братися до роботи, — каже він.
Я притуляюся до поручнів. Десь там, у низькій пелені туману, де лід спускається до моря, зараз Терк.
Внизу піді мною видно білий віночок — Лукасові недопалки. Вони не гойдаються, не змінюють положення відносно один до одного. Вони лежать без жодного руху. Вода, на якій вони плавають, усе ще чорна. Але вона вже більше не блищить. Вона покрита матовою плівкою. Море навколо «Кроноса» починає замерзати. Небесне склепіння наді мною починає поглинати хмари. Навколо ні вітерцю. За останні півгодини температура впала щонайменше на десять градусів.
Схоже, що в моїй каюті нічого не чіпали. Я дістаю пару коротких гумових чобіт. Кладу в поліетиленовий пакет свої каміки.
У дзеркалі я бачу, що мій ніс не надто розпух. Але виглядає він кривим, зміщеним в один бік.
Зараз він готується пірнати. Я пам’ятаю пару на фотографії. Температура води, напевно, десять або дванадцять градусів. Він усього лише людина. Це не так уже багато. Я знаю це із власного досвіду. Та все ж людина завжди намагається боротися за життя.
Я надягаю втеплені брюки. Два тонкі светри, пуховик. З ящика дістаю наручний компас, пласку фляжку. Беру вовняну ковдру. Напевно, я дуже давно готувалася до цього моменту.
Усі троє сидять, тому я їх не помітила, поки не піднялася на палубу. З гумового човна випущено повітря, він перетворився на сірий гумовий килимок із жовтим малюнком, розпластаний на юті.
Жінка сидить навпочіпки. Вона показує мені ніж.
— Ось чим я випустила з нього повітря, — каже вона.
Вона простягає його назад Хансену, який прихилився до шлюпбалки.
79
Почувайтеся як удома (англ.).