Конан, варвар із Кімерії

Бальт не надто й здивувався, що губернатор прийняв їх особисто. Аристократія з її кастовими забобонами залишилася на сході від кордону. Валанн був чоловіком ще молодим, ставним, з благородним, але дещо похмурим лицем.

— Мені сказали, що ти вийшов з форту на світанку, — звернувся він до Конана. — Я вже почав побоюватися, що пікти все-таки дістали тебе.

— По всій річці буде відомо, коли вони почнуть на мене полювання, — сказав Конан. — Бо завивання піктянок по своїх небіжчиках почують навіть у Велітріумі. Я сам ходив у розвідку. Не спалося — за річкою всю ніч били барабани.

— Так вони щоночі б’ють, — сказав губернатор і уважно подивився на Конана. Він знав, що не варто нехтувати чуттям дикуна.

— Тієї ночі було інакше, — сказав Конан. — І це з тієї пори, коли Зогар Заг повернувся за річку.

— Так, треба було або обдарувати його й відпустити, або повісити, — зітхнув губернатор. — Ти ж так і радив, проте…

— Так, складно вам, гіборійцям, розуміти тутешні звичаї, — сказав Конан. — Але тепер нічого не поробиш, і не буде спокою на кордоні доти, поки Зогар Заг живий і згадує тутешню в’язницю. Я стежив за їхнім воїном — він переплив річку, щоб зробити пару карбів на своєму луку. Я розтрощив йому голову і зустрів цього молодця. Його звуть Бальт, і він прибув з Таурану допомогти нам охороняти кордон.

Губернатор прихильно подивився на відкрите лице Бальта і його міцну постать.

— Радий вітати тебе, юначе. Хотілося б, щоб більше приходило сюди твоїх родичів. Нам потрібні люди, звиклі до лісового життя. А то багато хто з наших солдатів і колоністів родом зі східних провінцій. Вони не лише не знають лісу, а й землю не вміють орати.

— Так, у Велітріумі багато таких, — погодився Конан. — Але послухай, Валанне, ми знайшли на дорозі мертвого Тіберія… — і коротко переказав усю похмуру історію.

Валанн зблід.

— Я не знав, що він покинув форт. Він що, з’їхав з глузду?

— Саме так, — кивнув Конан. — З’їхав з глузду, як і четверо інших. Кожен із них, коли надходила його година, втрачав розум і прямував до лісу назустріч власній смерті, немов кролик у пащу удава. Щось потягнуло його в гущавину. Проти чар Зогара Зага безсила аквилонська цивілізація.

— Солдати про це знають?

— Ми залишили тіло біля східної брами.

— Краще б ви заховали його в лісі. Солдати й без того хвилюються.

— Все одно б дізналися — чи так, чи сяк. Ну, залишив би я труп у лісі, а він би знову повернувся у форт. Як небіжчик Сократ — вони прив’язали його тіло до брами, щоб люди вранці знайшли його.

Валанн здригнувся. Відвернувшись, він підійшов до парапету вежі й мовчки подивився на темну воду річки, у якій відбивалися зорі. За річкою чорною стіною стояли джунглі. Віддалений рев пантери порушив тишу. Заходила ніч, заглушаючи голоси солдатів унизу й задуваючи вогні. Вітер шумів у чорних гілках, хвилював річкову гладінь. Вітер доносив із-за річки низький пульсуючий звук.

— А по суті, — сказав Валанн, немов би розмірковуючи вголос, — що ми знаємо… Що хто-небудь знає про те, що діється у хащах? Чули тільки неясні байки про величезні болота й річки, і що ліси покривають неозорі рівнини та гори й обриваються тільки на узбережжі Західного Океану. Але які таємниці приховує ця земля між Чорною Річкою й океаном, ми не насмілюємося навіть припустити. Жодна біла людина не повернулася з цих хащів і не розказала нам, що там діється. І вся наша наука й освіченість — тільки до західного берега цієї стародавньої річки. Хто знає, що за тварюки, земні й неземні, можуть знаходитися за межами того маленького світлого кола, яке ми називаємо знанням…