Джеррі-Островик
- Автор: Лондон Джек
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Національний книжковий проект
- ISBN: 978–617–592–086–2
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джеррі-Островик». Краткое содержание книги:
— Це теж доказ, що я не помиляюся, — провадила Вілла. — Жоден американець не подумав би вчити свого собаку британського гімна. Отже, його перший хазяїн був англієць. А Соломонові острови належать Англії.
— Ну, це доказ слабенький, — усміхнувся Гарлі. — А ось вухо мене дужче переконує. Я вже згадав. Я пригадую той день, коли ми були на березі в Тулагі й Джеррі з нами, а його брата привезли вельботом з «Ежеиі». І в того брата було отаке саме зморщене вухо.
— І це ще не все, — доводила Вілла. — Багато ти бачив співучих собак? Тільки одного — Джеррі. Видно, таке трапляється дуже рідко. То чи не ймовірніше, що вони вродились від тих самих батька й матері, ніж від різних? Джеррі вродився від Теренса й Бідді. І цей теж. Це Майкл.
— Так, він був кошлатий і вухо мав зморщене, — міркував Гарлі. — Я ніби увіч бачу, як він стоїть на прові вельбота, а потім бігає берегом бік у бік із Джеррі.
— А якби завтра вони знов побігли бік у бік, ти б повірив? — спитала вона.
— Еге, така в них була звичка, і в Теренса з Бідді теж, — погодився він. — Але ж це не близький світ! Де Соломонові острови, а де Сполучені Штати.
— А Джеррі ж попав сюди? — відказала Вілла. — Якщо Джеррі міг попасти з Соломонових островів у Каліфорнію, то чом не міг Майкл? І чим це дивніше?.. О, слухай, слухай!
Собака вже співав на біс «Краю рідний, краю». Коли він доспівав до кінця, на сцену під бурю оплесків вийшов Джекоб Гендерсон, щоб разом із псом уклонитись публіці. Вілла й Гарлі хвилинку мовчали. Потім Вілла мовила ніби не до речі:
— Я оце сиджу й дякую своїй долі за одне… Гарлі мовчки чекав, поки вона докаже.
— За те, що ми так безбожно багаті, — пояснила вона.
— Цебто ти хочеш мати цього собаку, мусиш його мати і певна, що матимеш, бо я можу зробити це для тебе, — піддражнив він її.
— Бо ти не можеш цього не зробити, — поправила Вілла. — Ти ж знаєш, що це брат Джеррі. А як і не знаєш, то хоч припускаєш…
— Авжеж, — кивнув головою Гарлі. — Неймовірне справді часом здійснюється, і можливо, що це якраз такий випадок. Навряд чи це Майкл; однак чом би йому й не виявитись Майклом? Ходімо з'ясуємо.
«Знов діячі з товариства захисту тварин», — подумав Джекоб Гендерсон, коли директор театру завів до його тісної театральної вбиральні якихось чоловіка й жінку. Майкл, що сидів на стільці й куняв, не звернув на них ніякої уваги. Поки Гарлі розмовляв з Гендерсоном, Вілла розглядала пса; він тільки на мить розплющив очі й знов їх заплющив. Колись такий чемний пес, тепер він, сердитий на весь світ, похмурий і дражливий, не хотів і дивитись на чужих людей, що з'являлись казна-звідки, гладили його по голові, говорили якісь дурниці й зникали назавжди.
Вілла Кенен, трохи уражена такою неувагою, відійшла й стала слухати, що розповідає Гендерсон про свого собаку. Вона почула, що дресирувальник Гаррі дель Мар знайшов пса десь на Тихоокеанському узбережжі, найскорше в Сан-Франціско, й повіз його з собою на Схід, одначе сам загинув у Нью-Йорку від нещасливого випадку, не встигши й розказати про нього нікому. Більше Гендерсон не міг повідомити нічого — хіба те, що він заплатив за пса дві тисячі доларів такому собі Гарісові Колінзу й мусить визнати, що ніколи ще не приміщував капіталу так вигідно.
Вілла вернулась до собаки.
— Майкл! — ласкаво покликала вона майже пошепки. Тер'єр здригнувся, трохи розплющив очі й підвів вуха.
— Майкл! — покликала вона вдруге.
Цього разу Майкл підвів голову, зовсім розплющив очі, й нашорошив вуха, і глянув на неї. Після Тулагі ніхто ні разу не назвав його цим ім'ям. Воно долетіло до нього через роки й моря — і враз, мов електрична іскра, розбудило в його пам'яті все, з ним пов'язане. Майкл ніби на яві побачив капітана Келлара з «Ежені», що востаннє назвав його так, і містера Гегіна, Дербі й Боба з плантації Меріндж, і, звісно, свого брата Джеррі — не останню серед тих тіней зниклого минулого.
Та чи справді зниклого? Адже ім'я, не чуте стільки років, вернулося до нього. Воно ввійшло в кімнату з цими чоловіком і жінкою. Майкл не думав про це; одначе повівся він якраз так, ніби думав.
Він сплигнув із стільця й підбіг до жінки. Обнюхав її руку, обнюхав усю її, поки вона гладила його по голові. А впізнавши жінку, наче ошалів. Відскочив від неї, заметався по кімнаті, тицьнувся під умивальник, принюхався до всіх кутків. Тоді, мов несамовитий, підбіг знов до жінки. Вона простягла руку його погладити, але він нетерпляче заскавчав, ураз відбіг і знов, повискуючи, несамовито заметався по кімнаті.