Звіяні вітром. Кн. 2

Думаючи так, вона одного разу зітхнула й обернулась лицем до вікна, і за мить відчула, як важка рука під шиєю в неї напружилась і ствердла, а серед тиші почувся голос Рета:

— А щоб тебе чорти забрали з твоєю брехливою дрібною душею разом!

І він, підвівшись, одягнувся й вийшов з кімнати, глухий до її здивованих протестів та запитань. Вернувся Рет аж уранці, коли вона снідала у себе в номері — пожмаканий, п’яний у дим і в найв’їдливішому настрої, і навіть не вибачився й не пояснив ніяк своєї відсутності.

Скарлет не стала його розпитувати й була з ним дуже холодна, як і годилось ображеній дружині, а, скінчивши сніданок, вдяглася під Ретовим гнітючим поглядом і вибралася в обхід крамниць. Коли вона повернулась, його вже не було — з’явився він тільки перед вечерею.

Трапеза проходила в цілковитій мовчанці, і Скарлет силкувалася не зірватись, бо це була остання їхня вечеря в Новому Орлеані, і їй хотілося вволю поласувати лангустами, хоч їсти на очах у Рета було не дуже приємно. Однак вона впорала чималеньку лангусту й випила добрячу порцію шампанського. Можливо, саме ця сполука й спричинила, що до неї ту ніч повернувся її давній кошмарний сон — вона прокинулася з плачем, мокра від холодного поту. Вона знов опинилася в Тарі, у сплюндрованій Тарі. Мати була нежива, і з нею відійшла вся сила й мудрість світу. І ніде на цілій землі не було ні душі, до якої вона могла б звернутись, на яку могла б покластись. Її переслідувало щось страхітливе, і вона бігла, бігла, аж серце мало не розривалося, бігла крізь густу клубочисту млу, щось вигукуючи, наосліп шукаючи якогось незнаного прихистку, що крився десь у навколишньому тумані.

Рет був схилений над нею, коли вона прокинулась,— вік без жодного слова підхопив її на руки, мов малу дитину, й пригорнув до себе, тверді його м’язи ніби додавали їй сили, його безсловесний шепіт вселяв заспокоєння, і врешті схлипування її стихло.

— Ох Рете, мені було так холодно, і голод доймав, і втома, і я не могла знайти його, Я бігла й бігла крізь імлу, і все не могла знайти його.

— Чого його, голубко?

— Я не знаю. Якби ж то я знала.

— Це той самий твій давній сон?

— А так.

Він лагідно поклав її на ліжко, пошарудів у темряві й запалив свічку. В цьому слабенькому світлі обличчя його з гострими обрисами й налитими кров’ю очима було непроникне, мов камінь. Під його сорочкою, розщібненою до пояса, проступали смугляві груди в густому чорному зарості. Скарлет, усе ще тремтячи зі страху, подумала, який він дужий, якою певністю віє від нього, і прошепотіла:

— Обійми мене, Рете.

— Дорогенька моя! — вирвалось у нього, і він, знов узявши її на руки, сів з нею на широке крісло.

— Ох Рете, це ж так страшно, коли допікає голод.