Коли курява спаде

Оскільки ж я сам не міг знайти відповідь, я пішов попитати людей навколо, проте всі вони казали по-різному.

Тхарна, холодно й жорстоко посміхнувшись, сказала, що я мав намір показати себе перед обома жінками родини Ронггонг.

Її відповідь була неправильною.

Ще я спитав наставника Хуана, але він відповів мені зустрічним запитанням:

— Ти знаєш, паничу, чому я опинився в таких умовах, як оце тепер? Тому що я теж, як і вони, вважав себе розумною людиною. Інакше мене б не чекав такий кінець.

Моє запитання викликало в нього дуже прикрі спогади. Він висловився витончено: є родина, але нема туди вороття, є країна, але немає в ній місця. Він бачив своє майбутнє. Він сказав, що в майбутньому, який би колір не переміг, — він на сцену вже не вийде. Він так і сказав: «мого виходу не буде». Він був проти того, щоб червоні й білі китайці воювали, однак війна між ними все ж почалася. Якби білі перемогли, йому б не знайшлось місця тому, що він належав до червоних. А якби червоні перемогли, він би не міг назвати, що зробив для них. Я й не думав, що наставник Хуан може бути таким засмученим. Я спитав його, кому належали уподобання мого дядька — білим чи червоним китайцям?

Він сказав, що білим.

— Гаразд, тоді мені також будуть подобатись білі китайці, — сказав я.

— Це — справедливо, — відповів він, — однак боюся, що твої уподобання помилкові.

Коли він це сказав, у мене по спині пішов холодок, однак надворі світило яскраве сонце, тож я не міг у присутності інших людей затремтіти.

— Ти, паничу, не поспішай обирати якийсь колір, — сказав наставник, — ти ж іще молодий, не те що я — навіть якщо помилюсь у вподобаннях, уже то не матиме значення. А твої справи якраз ідуть угору.

Проте я вже визначився із власною думкою — мені подобався дядько, тож я хотів стояти на його боці.

Потім я пішов до літописця. Він із головою занурився в письмо. Почувши моє питання, він дуже повільно підняв голову. Я зрозумів його думку по очах. Він був містиком, тож я не очікував від нього бодай якоїсь реальної відповіді. Його очі дійсно говорили тільки таке:

— Долю неможливо пояснити.

Соднам Г'ялцен був дуже незадоволений тим, що я не прийшов до нього спитати, тож знайшов мене сам і сказав:

— Паничу, хіба ти не запросив сюди всіх цих людей, щоб їх убити?

— Ні, — цілком впевнено відповів я.

— Ти дійсно не маєш таких намірів? — спитав знову він.

— Ні, — відповів я, однак цього разу не так упевнено.

Якби Соднам Г’ялцен і далі наполягав, я б, напевне, дійсно віддав наказ убити туси, однак він тільки гмукнув, роздувши ніздрі, й нічого більше не сказав. Він кипів усередині від злості, тож почав кричати на кількох своїх підлеглих, виділених йому спеціально для того, щоб збирати податки. Так, у мого митаря був запальний характер. Він весь час жив сподіваннями вбивати людей і завжди заздрив своєму найкращому другові Аїру, якому від народження було призначено вбивати людей. Він якось сказав, що це несправедливо, коли одній людині від народження призначено бути тим, а не іншим, як, наприклад, Аїру від народження призначено бути катом. Тоді хтось спитав його, а чи це також несправедливо, що туси вже народжується туси? Однак тут він не наважився щось відповісти. Управитель колись пропонував мені вбити його, однак я не погодився, впевнений у його відданості. І сьогоднішня подія ще раз підтвердила це. Дивлячись на те, з яким розчарованим виглядом він лишає мене, я справді хотів притягти сюди когось із туси й дати йому змогу вдовольнити своє прагнення.