Лабіринт

— Я не можу відповідати за вчинки графа Фуаського.

— Він є вашим васалом і союзником, — Педро витріщився на віконта, — чому ти дозволяєш цьому неподобству процвітати?

Алаїс відчувала, як віконт затамував подих.

— Ваша Високосте, ви щойно самі відповіли на своє запитання. Ми живемо пліч-о-пліч з тими, кого ви називаєте єретиками. Ми виросли разом, наші найближчі родичі також є серед них. Parfaites ведуть чесне і достойне життя, допомагаючи громаді, що постійно зростає. Я не можу позбутися їх, так само як не годен зупинити щоденний схід сонця!

Проте такі слова не зворушили Педро.

— Твоєю єдиною надією є возз’єднання зі святою матір’ю-церквою. Ти є рівним з усіма північними баронами, які нині з абатом, і вони ставитимуться до тебе саме так, якщо лише захочеш виправитись. Але якщо, бодай на мить, ти даси абатові привід думати, ніби ти надто близько до серця приймаєш ці єретичні ідеї і не борешся з ними, то він розчавить тебе. — Принц Арагонський зітхнув. — Невже ти справді гадаєш, що зможеш вистояти, Тренкавелю? На їхньому боці чисельна перевага у співвідношенні сто до одного.

— У нас досить їжі.

— Проте ви не маєте води. Ви ж бо втратили річку.

Алаїс помітила, що батько дивиться прямісінько на віконта, очевидно боячись, що той от-от утратить самовладання.

— Не подумайте, ніби я не дослухаюся до ваших слів і мудрих порад, але хіба ви не бачите, що вони прийшли боротися за наші землі, а не душі? Ця війна не заради слави Господньої, а заради людської жадоби. Це армія загарбників, Ваша Величносте. Якщо я зрадив церкву — і тим самим образив вас, мій принце, — я прошу вибачення. Утім, я не вірнопідданий графа Неверського чи то абата Сітоського. У них немає ніякого права на мої землі — ні духовного, ні цивільного. Через це я не віддам своїх людей на поталу французьким шакалам.