Астальдо
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Астальдо». Краткое содержание книги:
Фіндекано з хвилину вагався, тоді сказав:
— Нема чого приховувати. Панна повернула мені персня.
Він потягнув з-під сорочки срібний ланцюжок з перснем на ньому.
— Моя робота, — сказав Майтімо, роздивляючись персня, — можливо я не повинен був… Самому не пощастило, думав, що хоч ти одружишся… Напевне моя лиха доля передалася обручкам. Але ти не зняв своєї…
— Не зняв. Не хотів, щоб знали.
— Тут ти навіть мене перевершив — я-то, коли зі мною трапилось подібне, відлежувався у фортеці Макалауре під дзвін його арфи і спів «Нолдоланте». Але щоб отак — на ногах, і ніхто нічого не помітив… У тебе страшна воля, мій Астальдо.
— Я просто… зневажаю жалість.
— Як і я — недарма ми побратими. Але — причина розриву?
— Панна отримала листа від князя Кірдана… Вона мені його показала. Корабел викладав там чутки про… Про Вихід з Аману… Йому хтось дав доволі точні відомості — в листі було навіть вказано, що я… що я командував лучниками. Панна виїхала того ж дня і повернула мені обручку.
Майтімо задумливо крутив свою ложечку в пальцях лівиці.
— Ти не говорив з Фінарато, — спитав, — останнім часом?
— Ні, хоча він намагався… Але мені так тяжко…
— Зрозуміло… А я з ним нещодавно всю ніч проговорив… У нас, на сході, теж почали розповзатися подібні чутки. Тільки в Гімрінгу Квенді підібралися відчайдушні — і не звертали особливої уваги на те, що служать під рукою проклятих Нолдор, та ще й мічених Обітницею. А Арфінги забагато часу збавляли в Доріаті… От хто вже любить розкіш — так це Третій Дім. Якби ти бачив пектораль, яку Наугрім зробили для Фінарато… Вона так і зветься: Наугламир. Золота сіточка, розумієш, а на ній — переливаються валінорські самоцвіти. Фінарато в ній — ну просто Мая, Напівбог. І наш Інголемо знає, що вона йому личить, і тим пишається. Звісно, якби таке вдягнув Рудий Майтімо, то з мене сміялися б навіть ворони.
Фіндекано підвів на друга очі. З-під розстебнутої куртки Руссандола блиснуло золото.
— Та сама, — сказав Майтімо, — її не осквернили навіть орки. Це не твоя пектораль у мене на грудях — твоя душа, Нолфінгу. Пам’ятай про те, що врятований тобою брат носить тебе на серці.
— Я не забуваю… Але ти говорив про Доріат та Арафінвіонів…
— Все почалося з моєї улюбленої сестри Артаніс. Ти знаєш, що вона закохалася?
— Ні, о ні… І хто цей…
— Бідолаха, ти хочеш сказати? Та ні, нині бідолашною можна назвати її. Обранець Артаніс — Келеборн, син Галадона і онук княжича Ельмо…
— О, так — вони ж рідня по матері. Однак…
— Отже, Артаніс майже постійно перебувала в Доріаті. І, ясна річ, вельможна Меліян охоче спілкувалася з нею. Артаніс не оповідала їй про наші нещастя, але Меліян втямила, що від неї щось приховують. І от ця гідна пані запитує у Артаніс, чому, мовляв, Нолдор не передали їм з Тінголом звісток від Вишніх, або, принаймні, від князя Ольве…
— Бідолашна Артаніс… Дійсно бідолашна…
Майтімо ковтнув з кухлика. Зелені очі його волого блищали.
— А ще, — продовжив він, — вельможна Меліян поцікавилась, за що нас було вигнано з Аману. Що вона дізналася і як — невідомо навіть Артаніс. І спитала, яке зло лежить на синах Феанаро, що вони всі такі зверхні та люті…
— О, Майтімо…
— Я зверхній і лютий, авжеж. Не далі як вчора я трохи не покремсав мечем на шмаття одного Нолфінга, який трапився мені під гарячу руку. Треба скласти про це пісню, і нехай її проспівають в Доріаті.
— Друже, досить жартувати крізь біль… Що було далі?
— Артаніс якось зуміла вивернутися. Вона оповіла вельможній Меліян про Сильмарили, про загибель Великого Князя Фінве, але промовчала про Обітницю, про Альквалонде і навіть про Лосгар…
— Артаніс мудра — недарма вона сестра Фінарато.
- І моя найулюбленіша сестра… Меліян, однак, зрозуміла, що від неї щось приховують. Вона попередила Тінгола, але той лише відмахнувся — мовляв, якщо так, то Нолдор є надійними союзниками, бо ні про що не домовлятимуться з ворогом. І щиро оплакав князя Фінве — колись вони приятелювали. Але Меліян ще порадила йому стерегтися синів Феанаро, бо на нас, мовляв, лежить тінь гніву Валар…
— О, вона на всьому нашому рушення — ця тінь, — зітхнув Фіндекано, — продовжуй, брате.
— Потім прийшов лист від Корабела. Це сталося не так і давно — навесні.
— Отже — всі чутки таки з Побережжя… А я думав — навпаки…
— Прочитавши листа, — Майтімо ледь усміхнувся, — Тінгол зволили дуже гніватись. Мені здається, що то була яка-то гра, що Сінголло з Меліян давно про все здогадались, однак… Не знаю… В Доріаті якраз гостювали всі Арфінги. Князь Сінголло зібрав їх всіх, і мовив до Фінарато, як до старшого: «Чому, родичу, ти приховав від мене такі важливі речі? Тепер я знаю все про злодіяння Нолдор!»