Чорнильна кров

Вогнерукий лежав між деревами, здавалося, від дощу промокла навіть шкіра. Фарида морозило, чорне волосся прилипло до чола. Решті, без сумніву, було не солодше. Вони чекали вже цілу годину. Ще до світанку вони залягли в чагарниках, і якраз тоді почався дощ.

Він вже щонайменше всоте забирав з чола мокре волосся, аж тут Фарид різко підняв голову. Вони йдуть нарешті. Маленька розгублена юрба. Фарид хотів був зірватись на ноги, та Вогнерукий схопив його і потяг назад.

— Лишайся, де ти є, зрозумів? — прошипів він. — Я не для того залишив куниць з Роксаною, щоб замість них ловити тебе!

Чарівновустий ішов попереду, біля нього Меґі і Реза. Він тримав у руках меч, як тоді, тієї ночі, коли прогнав зі свого дому Каприкорна і Басту. Біля Рези пленталася вагітна жінка, безперестанку озираючись на Сутінковий замок. Людей було багатенько. Схоже, Змієголов спорожнив усі свої темниць Люди ледь трималися на ногах, мружилися, наче навіть мряка в похмурий день — випробування для їхніх очей. З Чарівновустим попри закривавлену сорочку, схоже, все гаразд, Реза не така бліда, як у темниці. Хоча, можливо, так тільки видається.

Аж тут нижче по дорозі з'явилися люди. Здавалося, вони виростають з дощу, все більше і більше. І серед них Баста. В одній руці він тримав меч, а в другій ніж. Жага крові застигла на його обпаленому обличчі На жодному чоловікові довкола нього не було герба Змієголова. Та яке це мало значення? Можливо, Мортола послала їх, може, Змієголов. Їх було багато, значно більше, ніж тих, що лежали з Чорним Принцом між деревами. Баста, посміхаючись, підняв руку, і вони, оголивши мечі рушили вгору.

Чорний Принц перший вийшов з-за дерев, ведмідь за ним. Обидва стали на дорозі, наче самі могли зупинити різанину. За Принцом вийшли його люди. Тихо проклинаючи все на світі, Вогнерукий підвівся з землі. О, так, це буде кривавий ранок. Дощ не встигатиме змивати кров, а йому доведеться не на жарт розсердити полум'я, бо воно не любить дощу.

— Фариде! — прошипів він до хлопця.

Вони мусять розпалити вогняне коло довкруж тих, котрі для захисту проти мечів не мали нічого, крім рук. Вогнерукий підняв величеньку гілку, гукнув вогонь з вологої кори, полум'я зашипіло і запарувало. Тоді кинув запалену гілку хлопцеві. Бастин голос прорізав ранкові сутінки глузливо і кровожерливо. Фарид заходився розсипати по землі іскри. Він сипав їх на вологу землю, мов селянин зерно. Полум'я зринуло вгору, коли Бастині люди пішли в напад. Меч бився до меча, крики наповнювали повітря, тіла билися одне до одного, а Вогнерукий і Фарид підтримували полум'я, аж поки воно не оточило натовп полонених.