Білл перемкнув фари з тьмяного освітлення на яскравіше й у новому світлі подивився на лист. Знову те саме — хлопчик украв блугу, а жінка хоче щось із цим зробити. Проступили тьмяні обриси клопотів, з якими довелося зіткнутися докторові Гайнзу і які тепер мали перейти Біллові. Від цього усвідомлення на скронях виступили дрібнесенькі крапельки поту. Білл різко повернувся до дівчини.
— То коли ви зауважили, що бракує бруги?
— Якої бруги?
Невдача.
— А брунги?
Вона відсувалася — помалу й потроху, але помітно, і Білл покрив свій промах, переказавши все написане.
— Ось тут. Очевидно, ваш брат узяв те, що не належить йому. Ваші батьки хочуть дізнатися, чому й навіщо він це зробив. Ви можете розтлумачити це слово?
У сяйві фари їхні голови так зблизилися, що його рухливі біляві кучері подряпували дівчині щоку, а довге нереальне пасмо золотистого шовку цілком матеріально торкнулося куточка Біллового ока, насправді ж — усього тіла.
— Я не зможу вам допомогти, — відповіла за якусь мить міс Мейсон.
— Гадаю, що мені варто розслідувати цю справу, — сказав він.
— Гаразд, — згодилася вона. — У його кімнаті ще світиться.
Дівчина пройшла холом, прикрашеним рештками вбитої дичини.
— Ви зустрінетеся з ним тут, — спитала вона, зупинившись біля підніжжя сходів, — чи в його будуарі?
— Ходімо нагору, — запропонував Білл.
Він плекав тривку надію на те, що бругу вже тріумфально вихопили з-під подушки й уся ситуація прояснилася завдяки вичитаній нотації, з якою носилися напоготові, наче солдат із амуніцією. Сама Чарівність провадила путь нагору, немов маяк, який згодом на веранді міг би висвітлити проблеми молодого лікаря — або щось подібне.
Здавалося, почало збуватися його сподівання розгадати таємницю, коли вже з порога кімнати, в якій мало б світитися, вони занурились у темряву. Міс Мейсон поорудувала перемикачем, і Білл задивився на тринадцятирічного хлопця, одягненого в піжаму, що сяк-так покривала натільний комбінезон; на ліжко з очевидними ознаками, що на ньому лежали; й на книжку, що випиналася з-під подушки, тільки-но туди похапцем засунута.
— Це, мабуть, іглу, — подумав лікар, інстинктивно втіливши шукану річ в арктичну форму. Під неприязним поглядом хлопчика він спритно сягнув під подушку й, вихоплюючи книжку, кинув оком на її блідо-блакитну обкладинку. Виявилося, що на ній написано «Колишній торговець жінками»[46]. Авторство вказано із зворушливою скромністю — «Досі одинокий мужчина».
Білл спокійно відклав «Колишнього торговця», як ефемерну річ, щось на зразок примірника «Моїх сорока років у фонтанах Тіволі»[47] в пам’яті туриста, й озвався:
— Як справи, юначе?
Ба, «юнак» уже давно відмовлявся від таких балачок. Він гидливо глянув на Білла, на сестру, тоді знову на Білла й зрештою тицьнув у них середнім пальцем — зобразивши те, що прадіди могли б по-евфемістичному назвати півником.
Ба, лікар був не з м’якого тіста. Схопивши хлопця за плече й пригнувши до простирадла, він застеріг:
— Якщо хочеш побавитися зі мною, то побачиш, що я сильніший.
Не пручаючись, хлопчик опустився на простирадло, підняв на лікаря непроникливі очі й відповів:
— І що тоді робитимете?
Оце так питання… Білл міг вправно вести розмови на різні теми, але щось підказало йому, що тут не та тематика. Він подивився на міс Мейсон, та в її блискучих очах розпізнав вираз віковічних слів: «У світі, де верховодять чоловіки, нехай вони спершу скажуть, куди мене поведуть, а тоді я згоджуся або не згоджуся туди йти». Сівши біля ліжка, лікар принизився до рівня розмови, яку спотворювали паузи, зупинки та запинки. Компетентна судова стенографістка передала б її таким чином:
— Що тобі подобається?
— Мені?
Пауза. Хлопець дивиться на лікаря.
— Що тобі подобається? — повторює той.
— Я люблю книжки, — нерішуче відповідає хлопець.
— Я теж люблю книжки.
— Якщо ви не проти, — втручається дівчина, спостерігши початок спокійного — неначе в батька з сином — потоку слів, — то я піду. Мушу впоратися з деякими справами.
Білл почув, що двері за нею зачинилися доволі швидко. Краще було б піти звідси, як тільки з’ясувалося, що місіс Брікстер нема вдома. Не психіатр і не мораліст, він вважав себе науковцем. Був доволі впевнений у собі, щоб розсудливо поводитися з хворою жінкою в критичному стані, а тут досить було глянути на ось цього пацієнта, як із голови півнячим гребенем випнулась якась забута відраза до тринадцятилітніх хлопчиків і навернулася сердита думка: «Я ж і не детектив».
Однак він стримувався й вів медоточиву мову з «юнаком»:
— Які ігри тобі подобаються?
— Та, всі потроху.
— Гаразд, але які саме?
— Гра в гангстерів — тільки вона мені й подобається.
— Що ж, це весела забава.
«Любиш Діамантового Діка»[48], — подумав Білл, а проте щось спонукало його спитати:
— А кого ти волієш бачити переможцем — бандита чи полісмена?
вернуться
46
«Колишній торговець жінками»… «Досі одинокий мужчина». Один із тих багатьох рядків в оповіданнях і романах, які Фіцджеральд узяв зі своїх так званих нотатників. Із записів, зроблених на будь-чому — від сторінок у записній книжці до паперових серветок, що правили за підставки під келихи та фужери, Фіцджеральд брав фрази, абзаци, діалоги й ідеї для пізніших творів. Див. «Записники Ф. Скотта Фіцджеральда», запис № 419.
вернуться
47
…у фонтанах Тіволі… Упродовж багатьох століть сотні фонтанів часів Ренесансу на Віллі Д’Есте в Тіволі були занедбані, але у 1920-х роках їх частково реставрували й знову пустили в дію.
вернуться
48
…Діамантового Діка… Річард Вейд був вульгарний, у дусі Робіна Гуда, герой вестернів, персонаж, створений багатьма авторами, який уперше з’явився 1878 року в нью-йоркському тижневику «Стріт енд Смітс Нью-Йорк віклі». «Хвацький Діамантовий Дік» став зіркою щотижневих випусків, був також героєм дешевих пригодницьких романів до 1911 року.
