Про письменство. Мемуари про ремесло
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- Переводчик: Дмитро Шостак
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Про письменство. Мемуари про ремесло». Краткое содержание книги:
Він засміявся.
— Якщо це так, то більше тобі ніколи не доведеться працювати, щоб заробляти на життя. Натомість будеш займатися цим. Мені треба пояснювати щось із цих поміток?
— Ні, — сказав я.
— Коли пишеш, ти розповідаєш собі історію, — мовив він. — А коли переписуєш, твоє головне завдання — викинути все, що не є історією.
Ґульд сказав іще дещо цікаве того дня, коли я здав перші дві свої статті: пиши при зачинених дверях, а переписуй при відчинених. Іншими словами, на початку написане — тільки для тебе, а потім воно виходить у світ. Щойно зрозумієш, про що історія, і добре її впорядкуєш — принаймні наскільки зможеш, — вона почне належати всякому, хто захоче її прочитати. Чи покритикувати. Якщо дуже пощастить (це вже моя думка, а не Ґульдова, але впевнений, що він би з нею погодився), то більшості захочеться зробити перше, а не друге.
Одразу після поїздки з класом до Вашингтона в останній рік школи я влаштувався на роботу на текстильну фабрику «Ворамбо» в Лісбон-Фоллз. Мені не хотілося там працювати — робота була тяжка й нудна, а сама фабрика була задрипаною парашею, що стриміла над забрудненою річкою Андроскоґґін, наче якийсь робітний дім з роману Чарльза Діккенса, — але мені була потрібна зарплата. Моя матір отримувала копійки за роботу економкою в установі для душевнохворих у Нью-Ґлостері, однак твердо вирішила відправити мене в коледж, як мого брата Девіда (Університет Мену, випуск 1966 року, cum laude[61]). У її свідомості власне освіта практично відійшла на другий план. І Дарем, і Лісбон-Фоллз, і Університет Мену в місті Ороно були частиною маленького світу, де всі були сусідами та цікавилися справами одне одного по колективних телефонних лініях[62] на 4–6 абонентів, якими тоді обслуговувалися ведмежі закутки. У великому світі хлопців, які не вступали до коледжу, відправляли на неоголошену війну містера Джонсона[63], і часто вони поверталися додому в ящиках. Моїй матері подобалася Ліндонова «Війна з бідністю»[64] («Оце моя війна», — бувало, казала вона), а не те, що він витворяв у Південно-Східній Азії. Якось я сказав їй, що мені, можливо, було б корисно вступити до війська та побувати там — з цього точно вийшла би книжка, говорив я.
— Не будь дурним, Стівене, — казала вона. — З твоїм зором тебе першим застрелять. Як ти збираєшся писати, якщо загинеш?
Вона справді так вважала і була рішуче налаштована головою та серцем. Усе завершилося тим, що я подавав заявки на стипендії, на позики та пішов працювати на фабрику. Я б точно далеко не заїхав за 5–6 доларів на тиждень, які отримував за статті про турніри з боулінгу та «Перегони в „мильних ящиках“»[65] для «Enterprise».
Протягом останніх тижнів навчання в ЛСШ мій розклад мав такий вигляд: о 7:00 підйом, о 7:30 іду в школу, о 14:00 закінчуються уроки, о 14:58 відмічаюся на третьому поверсі «Ворамбо», вісім годин пакую текстиль у мішки, о 23:02 відмічаюся про кінець зміни, дістаюся додому приблизно за чверть до півночі, з’їдаю тарілку сухого сніданку, падаю на ліжко, встаю зранку, і все повторюється знову. Кілька разів я працював подвійну зміну, потім з годину спав перед школою у «форді ґелексі» 1960 року (Дейвова стара машина), відтак, пообідавши, досипляв на п’ятому та шостому уроках у кабінці медсестри.
З початком літніх канікул стало легше. По-перше, мене перевели в підвал до фарбувальні, де було на десять градусів прохолодніше. Моє завдання полягало у фарбуванні зразків тканини мельтон у пурпуровий та темно-синій кольори. Припускаю, що десь у Новій Англії досі є люди, в яких у шафах висять піджаки, пофарбовані вашим покірним слугою. Це було не найкраще літо в моєму житті, але мене не затягло в машинерію і я не зшив собі пальці докупи на одній з потужних швейних машин, які ми використовували для підперізування нефарбованої тканини.
На 4 липня[66] фабрика зачинилася на цілий тиждень. Працівники, які пропрацювали на «Ворамбо» п’ять або більше років, отримали тиждень оплачуваних вихідних. А тим, хто працював менш ніж п’ять років, запропонували роботу в бригаді, яка мала зверху донизу почистити фабрику, включно з підвалом, якого не чіпали років 40–50. Я, певно, погодився би працювати в тій бригаді — платили півтори ставки, — але всі місця були зайняті задовго до того, як бригадир дійшов до старшокласників, яких у вересні вже не буде. Коли я наступного тижня повернувся на роботу, один із фарбувальників сказав, що це була жесть, і шкода, що мене тут не було. «Щури в підвалі завбільшки з котів, — казав він. — А деякі, бляха, здоровенні, як собаки».
61
З пошаною (латина) — найнижча з трьох відзнака за успішність, вищу від середньої; інші дві відзнаки — magna cum laude — з великою пошаною та summa cum laude — з найбільшою пошаною.
62
Місцева телефонна лінія, якою користуються кілька абонентів. Такі лінії позбавляли розмови приватності, ставали засобом пліткування й розваг, а також давали спосіб швидко повідомити цілі райони про надзвичайну ситуацію; багато років були культурним атрибутом сільської місцевості.
63
Ліндон Б. Джонсон (1908–1973) — 36-й президент США (1963–1969), за правління та згідно із вказівками якого почалося повномасштабне втручання США в збройний конфлікт між Північним і Південним В’єтнамом, яке призвело до початку В’єтнамської війни.
64
«War on Poverty» — неофіційна назва законодавчих ініціатив Джонсона, спрямованих на подолання бідності, розширення можливостей для освіти, збільшення соціальних гарантій для бідних та безробітних, фінансову й медичну допомогу старшим людям.
65
«Soap Box Derby» — молодіжна гоночна програма, заснована у США 1934 року. Учасники змагаються в перегонах на «мильних ящиках» — безмоторних автомобілях, які початково виготовлялися в домашніх умовах, зокрема з ящиків з-під мила. Пік популярності змагань припав на 1950—1960-ті роки.
66
День незалежності США.