Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Таємниця галицького Версалю
Таємниця галицького Версалю - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Таємниця галицького Версалю

Электронная книга - «Таємниця галицького Версалю». Краткое содержание книги:

Єдиний спадкоємець величного маєтку шляхтичів Потоцьких — галицького Версалю, сотень містечок і сіл та тисяч і тисяч душ, Станіслав Щенсний боявся цієї влади. Йому ніколи не дорівнятися до свого батька — «короля земель руських» Франца Салезія — рішучістю, твердістю, талантом накопичувати багатство. Більше за звитяжну славу йому лестять захоплені погляди, які він ловить на палацовій театральній сцені. Станіслав має стати польським королем, і вже домовлено про шлюб між нащадками двох найславетніших і найзаможніших польських родин — Потоцьких і Мнішеків… Проте молодий Потоцький піде проти волі батьків — одружиться з бідною красунею Гертрудою, матір’ю своєї майбутньої дитини. І тепер його рішення вплине на історію батьківщини й усієї Європи на століття вперед…
1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 27
Перейти на страницу:

Важка ніч поступово відступила, забравши від Потоцької кошлаті лапи незвіданих примар і думки, що виймали душу й вимучували тіло. Тепер тільки вдень Анна Ельжбета, одягнувши глухе плаття з мінімальним натяком на сексуальність, могла хоч трохи отримувати задоволення від життя, активно керуючи людьми й подіями у своєму кристинопільському раю, де вона була богом… чи чортом… Та й яка різниця… Головне — керувала й мала владу, як чоловік.

Сьогодні був особливий день: додому в Кристинопіль після тижневої ревізії повертався дідич Франц Салезій і був уже на під’їзді молодий шляхтич Станіслав Щенсний, тож весь двір мав купу роботи: вибивали подушки й перини, натирали до блиску італійські мармурові кахлі залу й бібліотеки, паркет у кімнатах; верещали й прощалися з життям поросята, кури та гуси; вимивали коней і конюшні; собак на псарні вичісували від старої шерсті… Та всі, незважаючи на клопоти, дійсно були раді приїзду двох Потоцьких, бо увага їхньої пані хоч ненадовго перемкнеться з них на чоловіка й сина.

Готувалася й маленька карлиця Каролінка. Маючи метр із гаком зросту, ще підлітком була забрана з прикарпатського села до двору Потоцьких на втіху для очей придворних і їхніх гостей. Її тримали, як породистого котика чи песика, щоб хтось укотре захоплено й безпардонно вигукнув: «Ой, а це що за диво?..» — чи в інших варіантах: «лялька», «калічка», «недомірок», «страшилко», «мале гімно», «покруч»… Як у зоопарку… Та там звірі не розуміли людської мови, а Каролінці було боляче, дуже боляче. Якби вона була звичайного зросту, то була б красунею: чорне блискуче волосся, голубі виразні очі й рівна персикового відтінку шкіра були предметом заздрості високих панянок палацу, а рельєфний повний чуттєвий рот довершував красу обличчя. Та вся та краса затьмарювалася загальною непропорційністю: маленький, коротенький тулуб, на якому башточками виступали добре розвинені жіночі принади, спирався на ще коротші ніжки. Єдиною моральною підтримкою для ліліпутки був Карлічек — «метр сім із капелюхом і усім», теж карлик із сусіднього до Каролінчиного села. Тож, чаюючи за маленьким столиком, обоє часто згадували той теплий дитячий світ, де вони були ще просто маленькі, які «чомусь погано ростуть», і ставились до них зовсім по-іншому, людяно. Постійні насмішки гостей Потоцьких одягнули їхні душі у твердий панцир; з часом із нього почали рости колючки, які могли боляче вжалити високих і нормальних, і карлики навчилися цим правильно користуватися, бо тримали їх, узагалі-то, не лише для втіхи й насмішок гостей палацу. За наказом Анни Ельжбети їм обом пошили м’якенькі капці й туфлі на войлочній підошві, і стали вони палацовими шпигунами, майже непомітними через маленький зріст і нечутну ходу. У всіх дверях палацу, за винятком панських опочивалень, на рівні зросту карликів прокрутили невеликі отвори, через які Каролінка й Карлічек підглядали й підслуховували… Отак Анна Ельжбета знала все про всіх, а конюший Вільчек мав постійну роботу для хльости… А «підніжок» — двох карликів — ніхто не ображав і навіть не намагався; навпаки, з ними першими віталися, а дехто навіть віддавав поклон. Вони були під патронатом своєї високої покровительки, і ніхто, ніхто до них не мав права. Ну, майже ніхто…

Шлях від Белза до Кристинополя Станіславові Щенсному не видався нудним і довгим: Кароль Сіраковський виявився неперевершеним майстром оповідок та бувальщин, і для Щенсного відкрився цілком відмінний від шляхетського світ.

— От іще одна, пане Потоцький… Дід розказує внукові: «Коли я був маленьким, то повинен був доношувати одежу після старших…» — «Ну й що, я теж ношу одежу після Матея…» — «Так, але в мене були тільки сестри!»

Щенсний щиро сміявся до сліз, повторюючи:

— Як я його розумію… Добре, що я після двох своїх не доношував… — і знову заходився реготом, уявляючи себе в сукенках сестер.

— Ось ми й вдома, пане Потоцький, — Сіраковський зіскочив і поштиво притримав перед шляхтичем дверцята карети.

Вартові першого дитинця витягнулися у всій красі, і молоді люди рушили до палацу. Дві Палажки, забувши про етикетну шляхетну стриманість, бігли до свого коханого брата, широко розкривши руки для обіймів… Анна Ельжбета в радісному очікуванні вже стояла на ґанку.

— Честь, мамо, вітаю, — усміхнений Станіслав Щенсний став на коліно й поцілував матері руку.

— Станіславе, щастя моє найбільше, — обняла Анна Ельжбета сина, — без тебе тут життя спинилося… Богу дякувати, що ти вже до Великодня ніде не поїдеш. Пан Вольф теж зачекався, має для тебе головну роль… Та спочатку поїж, відпочинь і до мене…

1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 27
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)