Вбивство на 31-му поверсі
- Автор: Валё Пер
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Сенюк Ольга
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Вбивство на 31-му поверсі». Краткое содержание книги:
— Це було в ті часи, коли багато хто й далі вважав, що послаблення статевої активності пов'язане з радіоактивними опадами. Пам'ятаєте?
— Так.
— Ну, а з нашими читачами концерн не міг дати собі ради. Хай то було й не дуже ішіроке коло, але згуртоване. Воно складалося з людей, яким журнал був потрібен. Для них він був останньою продухвиною. Мабуть, видавництво найдужче ненавиділо нас саме через це. Але нам здавалося, що вони не здолають нас. — Він обернувся й глянув на Єнсе-на. — Далі буде ще складніше. Я ж казав, що так просто цього не можна пояснити.
— Розповідайте. Що було далі?
Господар ледь усміхнувся, вернувся до канапи й сів.
— Що було далі? Таке, що ніхто не сподівався. Вони просто купили нас гамузом. Геть з усім: з персоналом, ідеологією та іншим мотлохом. За гроші. Чи, як поглянути на це інакше, партія і об'єднання профспілок продали нас ворогові.
— Навіщо?
— чНу, це ще важче пояснити. Ми опинилися на роздоріжжі. Гармонійне суспільство набувало вже видимих обрисів. То давня історія. Знаєте, що я думаю?
— Ні.
— Саме тоді соціалізм у інших країнах, подолавши тривалу кризу, зумів згуртувати людей у громаду, як я її уявляю, вернув їм гідність, зробив їх вільнішими, впевненішими й духовно дужчими, показав їм, чим для людини має стати праця, збудив у них потяг до активної діяльності, виховав почуття відповідальності… Ми, зі свого боку, і далі переважали їх за рівнем матеріального виробництва Наближалась хвилина, коли слід би було використати на практиці наш спільний досвід. А сталося зовсім інакше. Розвиток пішов не в тому напрямку. Вам не важко слідкувати за ходом моїх думок?
— Анітрохи.
— Тут усі були такі засліплені своєю перевагою, так непохитно вірили в успіх так званої практичної політики — по-простому кажучи, вважали, буцімто нам пощастило примирити, майже поєднати марксизм із плутократією, — що соціалісти визнали себе зайвими. А втім, реакційні теоретики давно вже це передбачали. Тоді почала також мінятися програма партії. З неї просто викреслили розділ, де мовилося про те, яку загрозу ховає в собі гармонійне суспільство. Так крок за кроком партія відмовилася майже від усіх своїх основних засад. І водночас слідом за цим одур-маненням прийшла духовна реакція. Ви розумієте, до чого я веду?
— Не цілком.
— Тоді й зроблено спробу зблизити крайні погляди на з окремі питання. Може, то була не така вже й безглузда думка, але методи, якими вони хотіли її здійснити, зводилися тільки до замовчування суперечностей і труднощів. Кожну проблему вони обсотували брехнею. Від них ховалися за ненастанним підвищенням матеріального рівня, їх розчиняли в порожній балаканині радіо, газет і телебачення. їх прикривали тим, що нині називають «невинними розвагами», сподіваючись, що коли хворобу замовчувати, то з часом вона щезне сама Та вийшло зовсім інакше, особистість відчула, що фізично її вдовольняють, але морально над нею поставили опіку, політика й суспільство зробилися якимись туманними, незрозумілими уявленнями, все було цілком приступне й водночас анітрохи не цікаве. Як реакція на це, настала розгубленість, що помалу обернулася на байдужість. А на самому дні причаївся безпричинний страх. Авжеж, страх. А перед чим — я й сам не знаю. А ви знаєте?
Єнсенів погляд не промовляв нічого.
— Може, як і завжди, страх перед життям. І най. абсурд-ніше було те, що зовні життя ненастанно поліпшувалося. На цілий протокол якихось три мізерні ляпки: пияцтво, збільшення числа самогубств і зменшення дітонародження. Але вважають, що про це непристойно заводити мову, так було й так буде.
Господар замовк. Єнсен теж не озивався.
— Одна з думок, що наскрізь просякла гармонійне суспільство, хоч її ніхто чітко не висловив і не сформулював, полягає в тому, що все повинне давати користь. І найдиво-вижніше те, що саме ця доктрина й спонукала партію та об'єднання профспілок запродати нас тим, кого ми тоді вважали своїми найлютішими ворогами. Отже, причина цілком проста: нас продали задля грошей, а не щоб спекатись нашої відвертості й радикалізму. Подвійну користь із тієї угоди вони збагнули вже аж пізніше.
— І це вас озлобило?
Господар начебто не зрозумів запитання:
— Але навіть не це найдужче вразило й принизило нас. Найгірше, що все робили без нашого відома, на вищому рівні, через наші голови. Ми собі гадали, ніби відіграємо якусь роль, ніби все, що ми казали й що ми собою являли, а разом і ті люди, голосом яких ми були, хоч щось та важили, принаймні стільки, щоб нас повідомили, що з нами збираються зробити. А вийшло, що ні. Справу владнали шеф концерну і голова об'єднаних профспілок, два бізнесмени за круглим столом. Тоді про угоду доповіли прем'єр-міністрові й партії, щоб вони залагодили деякі практичні деталі. Тих, хто був відомий, і тих, хто посідав чільні посади, порозтикували по різних синекурах у правлінні концерну, а решту віддали на додачу. Найдрібніших просто повиганяли. Я належав до проміжної категорії. Он як воно тоді вийшло. Таке самісіньке могло статися і в добу середньовіччя. І взагалі за всіх часів — історія вже не раз таке бачила. Це довело нам, працівникам журналу, що ми нічого не важимо й ні на що не здатні. І це було найгірше. Це було вбивство. Вбивство ідеї.
— І це вас озлобило?
— Швидше зломило.
— Але ви ненавиділи своє нове місце праці, концерн і його шефів?
— Анітрохи. Якщо ви так подумали, то не зрозуміли мене. Вони ж бо вчинили зі свого погляду цілком логічно. Чого б бони мали відмовлятися від такої легкої перемоги? Уявіть собі, що генерал Міаха(1) зателефонував би Франко й сказав: «Чи не купили б ви мою авіацію? Надто вона багато жере бензину». Таке порівняння вам щось каже?
— Ні.
— А втім, воно не зовсім вдале. В кожному разі я можу просто відповісти на ваше запитання. Ні, я не відчував ненависті до видавництва ні тоді, ні потім. Там до мене добре ставилися.
— І все ж таки звільнили?
— Не забувайте, що на гуманних умовах. До того ж я сам їх спровокував на це.
— Як?
— Я навмисне надужив їхньою довірою, як у них звичайно кажуть.
— Яким чином?
— Восени мене послали за кордон збирати матеріал до серії статей. Вони мали висвітлювати ціле людське життя, шлях людини до успіхів і багатства Ішлося про одного все-світньовідомого телевізійного артиста, одного з тих, якими напихають глядачів у кожній програмі. Бо я попередні роки тільки те й робив, що писав гладенькі, прикрашені біографії відомих людей. Але це вперше мене задля такої мети послали за кордон.
Він знову ледь усміхнувся й затарабанив пальцями по столі.
— Той славетний артист, якого я мав вихваляти, випадково народився в соціалістичній країні, в одній із тих, що їх
' Командувач республіканськими військами під час громадянської війни в Іспанії; згодом перейшов на бік Франко.
уперто не помічають. Я навіть думаю, що наш уряд і досі її не визнав.
Він поглянув на Єнсена пильно й сумно.
— Знаєте, що я зробив? Я написав серію статей і в них докладно й прихильно проаналізував політику й культурний рівень тієї країни, порівнюючи їх з нашими. Звичайно, моїх статей не опублікували, та, власне, я інакшого й не сподівався.
Він на мить замовк, насупив брови, а тоді повів далі:
— Найкумедніше те, що я й досі не знаю, навіщо так зробив.
— На злість?
— Можливо. Але відтоді — а минуло вже чимало часу — я ні з ким не розмовляв про це. Та й, зрештою, не знаю, навіщо так зробив. Я, здається, про таке ніколи й не думав. Попрацювавши з півмісяця у видавництві, я втратив цікавість до всього на світі й далі вже сидів і писав усе, що вони хотіли, аркуш за аркушем. Спочатку вони ще, мабуть, вважали, що я здатен на більше, ніж було насправді. Потім побачили, що я цілком безпечний і можу стати гвинтиком у їхній велетенській машині. Раніше вони навіть намірялися перевести мене в спеціальний відділ. Ви, певне, про нього й не чули?