Спогади командарма (1917-1920)
- Автор: Омелянович-Павленко Михаил Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 9668201248
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спогади командарма (1917-1920)». Краткое содержание книги:
Документально-художнє видання.
Оповідали, наприк., про гостру резолюцію-догану Гетьмана на звіті одного генерала, що й на другий рік революції вперто продовжував уживати російської мови, але вони якось губилися в масі инших.
Під оглядом військовим Київ у цю добу був дуже цікавий. Так, крім сталевих шоломів німецьких вояків, місто було повно молодих сердюків та офіцерів російської добровольчеської "Южної Армії". Значне побільшення останніх зясовувалося зривом переговорів з Совітами. Переважна більшість цих офіцерів втратила всі свої боєві вартости; перерву в революційних подіях вони вважали початком реакції, часто бешкетували й самі власними руками рубали гиляку, на якій гостинно їх умістив гетьманський уряд. Нема чого дивуватися, що свідоме національно й здавна гостинне населення міста їх просто ненавиділо. Мені самому, як мало поінформованому в доцільности і державній необхідности цих формувань, теж здавалося, що уряд цими формуваннями сам же собі лише ускладнює ситуацію. Це була гра з вогнем.
До того-ж було вже доведено й не раз (у Київі, Одесі й ин.), що ці сурогатні організми не здатні ставляти опір солідному ворогові. Що до українських сердюків, то тут до оцінки треба підходити з зовсім иншим мірилом. Властиво, була це колишня Гвардія, якій бракувало хіба ще загартованих традиціями кадрів. Це не значить, що там не було боєвих старшин, навпаки, але цього ще мало: — спільні переживання критичних моментів врешті сприяють витворенню в частинах військового духу, в основі якого все повніше лежить ясний і сильний своєю очевидністю національний ідеал. А на все це потрібно часу або безмежно фанатичної віри мас у свої ідеали й… — вождів. Хто хоче других запалити, мусить сам горіти.
Поза тим — то було військо українське, добрі паростки, з гарними перспективами.
В самому Київі сердюки мали симпатії, їх молодеча пісня, завзята постава всім були до вподоби. Особливо елегантно виглядав Кінний Сердюцький полк, артилерія та кінний дивізіон полк. Аркаса. Наскільки я собі схоплював провідну думку генерала Рогози, сердюки мали відіграти ролю взірця для инших військових організацій, розміщених по губерніях.
3 розмов, яких я відбув чимало (і які відріжнялися одна від другої в прогностиці), я все ж таки міг зробити висновок більш-менш задовольняючий, а саме: в бодай поверховий спокій, — нервам даний часовий спочинок. В царині зовнішніх зносин — наш престіж за кордоном піднявся. Дон та инші наші сусіди, між якими була й Польща, усталили з нами приязні відносини. Разом — на Сході Европи Україна веде перед.
Використовував я цю оазу і для відновлення старих знайомств та придбання нових звязків з людьми, яких революція винесла наверх.
Наш клюб "Родина" — на Пушкинській вулиці, — що на той час набув ролі української культурної фортеці, був добрим тереном для сходин людей найріжніших українських політичних переконань. Властиво, на цьому терені не переставав, більше ніж деінде, триматися контакт з гетьманцями українцями. Не здивувала мене пізніше звістка, що коли "добровольці" російські стали панами ситуації у Київі, — вони не проминули завдати цьому осередкові не лише фізичної шкоди, але й образи. Перебуваючи в клюбі, я бачив за спільною розмовою при одному столі політичних противників, бачив також, як у перервах до них з сусідньої кімнати (танцювальної салі) прибігали юнаки й дівчата в національних строях, що були ніби символом єдности, бачив це і став більше довіряти тим, які запевнювали мене, що ми напередодні певного політичного компромісу. Серед опозиції на нас, що заангажувалися в технічній співпраці з гетьманським урядом, починали дивитися, як на певний місток. Тимчасом, життя йшло, приносило сторонам не лише рожі, але й колючки, які болюче вбивалися в національне тіло.
Під усіма цими вражіннями відвідую генерального писаря Полтавця, прошу його прискорити мою авдієнцію; він обіцяє, а поки що розважає мене ріжними проектами уніформ; скаржиться, що в Міністерській Раді є й неприхильні до козацькоі справи.
Нарешті, я на авдієнції у пана Гетьмана. Це перший раз, коли мені довелося особисто бути йому представленим. Пан Гетьман попросив мене сісти, а сам, не зупиняючись, ходив по просторому кабінеті; зупинявся він лише хвилево, коли, очевидно, хотів, аби я глибше порозумів його думку. Ось передо мною образово переходить історія козацького діла в революційну добу, особливо виступають причини невдачі Вільного Козацтва. Далі спиняється моя увага на відродженню козацтва, вже як стану, як хліборобської, сильної й матеріяльно й мілітарно кляси, з яскравим національним забарвленням, — в противагу до "Протофісу" (Скорочене: "Промисловість, торговля, фінанси" — назва організації, що спричинилась до створення Гетьманату іпідтримала його, як переходову форму до "Єдиної неділимої."), який почав бути сталою загрозою національній справі, став державою в державі. Далі Гетьман говорив про те, що він вірить, що таке козацтво пройде до майбутньої Державної Ради й стане основою права, праці й порядку. Я був цілком задоволений з того, що мені було сказано, висловив свою згоду співпрацювати з Гетьманом у його намірах й дозволив собі зауважити, що, оскільки я знаю, умови Катеринославщини дозволяють поширити контингент козаків і в бік малозаможніх. Я обгрунтовував Гетьманові свою пропозицію численними ілюстраціями, які я здобув за свого першого побуту на Катеринославщині. Гетьман не спинив мене, скорше навпаки, корективи мої йому подобалися, він лише перестерігав мене, аби козацтва не засмічувати елементами хаотичними й хуліганськими.
Розмова з п. Гетьманом була для мене міродайною: вона надала мені віри, що після зорганізування здорової частини селянства, може вкінці знайдеться скоро якийсь творчий компроміс; виросла надія на те, що п. Гетьманові пощастить стати над всіма українськими напрямками, аби поставити їх міцним заборолом супроти Протофісу і зайдів, які вже надто використовували гостинність гетьманської України. Гетьманський палац я залишив у доброму настрої; я вже не потрібував більш себе інформувати; передо мною була нова справа, може найживіша для мене особисто, ніж усі инші, які я досі провадив. Я мріяв віддатися їй з найбільшою енергією, аби лише були бодай які-будь засоби та вистарчило часу, цього найважнішого моменту в боротьбі після волі до чину й ресурсів, який проте чомусь завжди в розрахунках стоїть на останньому місці.
Розділ ХІІІ
Знов на Катеринославщині. — Згода зреволюційною демократією. — "Василь Вишивавий". — Мій виступ а рефератом про Козацьку Справу перед заступництвом груп і партій попереджує щасливо подія 19. жовтня. — Висновки з безпосередньої стичності змасами
Я ще в Київі застеріг собі право взяти з собою на Катеринославщину групу своїх молодих старшин, прихильних до ідеї відродження козацтва, як стану, аби на початку своєї нової діяльности забезпечити себе персоналом для виконання служби інформації та звязку. А вже в самому Катеринославі я сподівався здобути перші необхідні старш. кадри. Свою чинність на Катеринославщині я розпочав з того, що увійшов передовсім у сталий контакт з членами філії Національного Союзу. Сюди, як це я передбачав, входили мої старі знайомі, з котрими я рік тому приєднував Катеринославщину до України. Тепер, у цій новій фазі розвитку революційних подій, справа полягала в тому, щоб в здобуту форму вкласти більший національний зміст, — однією з ділянок нового завдання саме була праця над мілітаризацією позитивних, державно-творчих мас губернії.
Матеріяльний бік справи був нашим слабим місцем, але, коли ми переберемо спис видних діячів України, то побачимо, що у великому відсотку всі вони були з Запорозьких земель, — брак матеріяльних запасів надолужувано солідарністю та відсутністю між лідерами — доктринерів.
Я не буду перераховувати осіб, які відгукнулися на заклик допомогти мені — Кошовому — виконати своє нове завдання, бо довелося б знову повторити ті самі імена й прізвища, біля яких формувався й розвивався український національних рух на Катеринославщині.