Марево
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Марево». Краткое содержание книги:
Їх розбудив голос Монгані, коли ніч, перед тим як впустити на землю перші хвилі світанку, зімкнула над пустинею свої темні обійми так, що здавалося, ніби все навкруги покрилося чорною товстою кошмою. І в цій чорноті виразно чувся якийсь далекий шум, схожий на вирування весняних потоків, зі всіх боків долинав плескіт, немов навколо лежала не пустиня, а глибоке озеро. Простій дихав у обличчя вологою, запахами мокрого піску й глини.
— Вставайте, — кричала Монгані. — Вставайте мерщій!
— Що, що трапилося? — злякано підскочила Елла.
— Ми зараз будемо затоплені, — відповіла фельдшерка.
— Затоплені? — не повірив Олег, який теж прокинувся, але ще лежав, не маючи сили поворухнути хоч рукою.
— Так, так, в пустині повідь. Вода вже під вами…
Елла помацала рукою навколо себе й скрикнула: кошма була мокра, на піску під нею стояла калюжа води.
— Треба втікати, — сказав Кайнаров, — я знаю, що це таке. В горах вночі пройшла злива, і потоки води побігли в пустиню. На такирі вода затримується довго, і ми можемо опинитися посеред справжнісінького озера.
— В такому разі давайте складати речі на машину, схопився Трубачов.
Вони почали носити на машину кошми, посуд, одяг, висмикувати пакільці, за які було закріплено намет, а Кайнаров зайнявся мотором. Вода за цей час прибула й сягала до колін.
— Поїхали! — гукнув Олег, коли все було зібране.
Кайнаров завів мотор, включив швидкість, але машина залишилася стояти на місці. З-під задніх коліс фонтанами летіла вода, змішана з глиною. Глина такира вже розмокла, колеса тільки сковзали та розбризкували чорну воду.
Олег спробував підкласти під колесо шалман, але колода випливала на поверхню, вислизала з рук.
— Що будемо робити? — запитав професор Монгані.
— Чекати, — сказала — та. — Стояти, чекати і сподіватися, що вода не підніметься вище кузова.
— А якщо вона підніметься? — поцікавився Григорій Микитович.
— Може піднятися.
— Хіба буває коли-небудь така висока вода.
— Буває.
— Але чому ж ви мені про це не сказали раніше? І потім, де ви були весь цей час?
— Такі зливи трапляються раз в двадцять років, — не відповідаючи на друге питання, сказала Монгані. — Старі люди в нашому кишлаку розповідали, але я сама ще ніколи не бачила.
— Гаразд, це нам вже зрозуміло. Але де ж ви все-таки пропадали?
— Я… я ходила дізнатися…
— Куди? Про що?
— Ну, туди… назад… Я хотіла дізнатися, хто підпалив кибитку.
— Ви ходили аж туди! — вигукнув професор. — Але хто вам дозволив?
— Ніхто. Я сама. Я подумала… Ви гості в нашій країні…
— Попрошу вас більше нічого не робити без мого на те дозволу, — сухо зауважив професор.
— А якщо вам загрожуватиме небезпека? — запитала Монгані.
— Ніяких небезпек! — сердито вигукнув професор. — Єдина небезпека в нас — це повідь. Отже, будемо сидіти й чекати, поки вона пройде.
Всі зібралися в будці, один лише Кайнаров не кидав кабінки. Починало сіріти. Темрява неохоче, поволі відступала до гір, залишаючи після себе сіре небо і безмежні каламутні води, що розлилися по пісках і такирах.
Хворий теж прокинувся і, відчувши біду, почав шепотіти якісь молитви. Елла, розгублена, безпорадна, мовчала, тільки здригалися в неї плечі, ніби дівчині було холодно.
Олег щось насвистував і час од часу жартівливо питав Кайнарова, чи не набридло йому ще сидіти в кабінці і чи не хоче він перебратися до них у будку. Один тільки професор спокійно, мов нічого не сталося, порався біля хворого, сердився на Еллу за те, що вона не допомагає йому, і мріяв уголос, як вони зранку почнуть обслідувати наступне селище, яке трапиться у них на шляху.
— Я боюсь, що цим селищем буде гора Арарат, — засміявся Олег.
— Тобто? — подивився на нього професор.
— Тобто нашу машину, мов Ноїв ковчег, понесе вода, і ми зачепимося хіба що за Арарат, якщо не вдасться цього зробити на Хезаремесджеді.
— Не говоріть дурниць! — обірвав його професор. — Кайнаров, як там вода?
— Прибуває, — почулася меланхолійна відповідь.
Знову сиділи й слухали шурхіт і плескіт, що сповнювали простір.
— Скільки ж її буде? — не витримала Елла. — Можна подумати, що сюди вилилося ціле море.
— А це ми перевіримо, — заспокоїв її професор. — Вранці зможемо точно визначити, яку площу захопила вода.
— І нам від цього одразу стане легше, — засміявся Трубачов.
— У вас зовсім зіпсований характер, — сказав йому Григорій Микитович. — Якби я знав про це раніше, ви б тут не були, а сиділи б у своїй аспірантурі і вчили іменники персидської мови.