АМтм
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0921-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «АМтм». Краткое содержание книги:
AM™ — традиційний роман в новелах, а водночас — літературний ребус, друкований кубик-рубик, словесна гра, інтелектуальний ендшпіль і просто доміно.
_________
В авторській редакції
_________
Дизайнер обкладинки Юрій Іздрик
Навіть уві сні він майже нічого не розуміє, хоч якимось чином відчуває, про що йде мова, бо Мох і Федот часто сняться йому, і в їхні справи він так чи сяк уже заангажований, але цієї жінки він раніше ніколи не бачив і його охоплює злість, навіть не тому, що вона говорить безперестанку і голос її майже заглушує звуки рояля, а тому, що в її незрозумілих словах так багато отих надлишкових деталей, від яких — потерпає він — цей загадковий світ і справді може розлетітися на шматки, а зараз, саме зараз, чи не вперше, йому б цього дуже не хотілося, що більше — він волів би залишитися в цьому світі-сні якомога довше, бо вперше з'явилося щось (ці звуки), що хоч якось компенсує відсутність запахів, і його злість до жінки ґвалтовно перетворюється в ненависть, а далі — в чисту агресію, і йому хочеться не просто прогнати її звідси, надававши ляпасів, а дослівно, буквально — розірвати її на шматки, він уміє це робити перфектно — один стрибок, перегризти шийні хрящі, і здобич готова.
Він прокинувся, все ще трусячись від припливу адреналіну, й довго не міг прийти до тями. Потім виліз із лігва, потягуючись на ходу, обнюхав усе довкола, а потім ретельно, як завжди, помітив територію сечею.
Зовні мело дрібним снігом, і вчорашні запахи майже вивітрилися.
Віяло зі сходу, тому навіть він, досвідчений і хитрий білий арктичний вовк, ніяк не міг почути, як із заходу, і з півдня, і з півночі його вже оточують материкові мисливці, озброєні рушницями, рогачами, капронними сітками і — деталь воістину надлишкова — бутафорським дерев'яним мечем.
П'ятий поверх
Моя сусідка з п'ятого поверху (сам я живу на четвертому) якраз оббирала шкірку з помідорів, коли ті двоє суїцидників пролітали повз наші вікна. Тому вона їх не бачила. Це з'ясувалося, коли поліцейські проводили опитування. Їй пощастило.
Сам я їх теж не встиг зауважити, але… але ці придурки зачепили мою Alcea rosea L. var. nigra Cav., яку я виставляю під сонце на підвіконня. Ідіоти. Напевно — японці: ці полюбляють стрибати з хмарочосів замість того, аби тихо-мирно зробити сеппуку де-небудь у супермаркеті. Я бачив їх. Себто те, що після них залишилося. Після них і після мікроавтобуса з піццою, в який вони вдовбасилися. Pizza Hut! Pizza Hut з японцями, враг його візьми. А може, й не з японцями — яка тепер різниця.
А мій коханий вазонок лежав поруч на тротуарі цілком знищений. І хто мені відшкодує збитки? Страховий інспектор казав, що вони не займаються такими справами. Козел. Я б скинув його слідом, якби не поліція. Стільки поліцейських набігло — жах! Оточили все довкола, розпитували всіх, ніби мешканці могли щось вдіяти. Мабуть, підозрювали, чи хтось не допоміг тим ідіотам. Але це ж очевидний абсурд. Кому б вдалося зіштовхнути двох здорових хлопів з даху? Тим більше, що скочили вони, взявшись за руки. До речі, вихід на дах у нас завжди зачинений, тож невідомо, як вони туди пролізли. Оцим би мали займатися поліцейські, а не випитувати, хто чим займався в той момент, коли…
Цікаво, чи вони хоч дивилися, куди скачуть? Власникам піццерії збитки, звісно, відшкодували. А мені — ні. Де я візьму тепер Alcea rosea L. var. nigra Cav.? Мені колись привіз її з Малої Азії знайомий ботанік. Привіз маленький паросток, і я доглядав його, як дитя, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти (a propos хімічний склад Alcea rosea L. var. nigra Cav. ще й досьогодні маловивчений, відомо тільки, що в ній міститься нешкідливий слиз і дубильні речовини).
А сусідка з п'ятого поверху нічого на підвіконня не виставляє. Їй пощастило.
Вона дуже мила — завжди усміхнена, приязна і ввічлива. Завжди вітається першою. Іноді навіть питає, як мої справи. Я розповів їй про своє нещастя з вазонком, однак вона лише похитала головою — певно, ще мала шок. Ну звісно, кому ж приємно дізнатися, що повз твої вікна оце щойно пролетіло двійко самогубців. Та ще й та піцца…
Мені страшенно цікаво, хто з наших мешканців замовляє піццу. Сам я її ніколи не їм. І сусідка з п'ятого поверху вже напевно — ні. Жінка такого класу не може їсти піцци. Ну, сир там, овочі… Бач, навіть шкірку з помідорів обирала. Ні-ні, не вона, руку на відріз даю. Бо люди, які замовляють піццу, не викликають у мене, чесно кажучи, довіри. І симпатії не викликають.