Алхімія слова [без ілюстрацій]

Історія меценатства багата прикладами, де самолюбство письменника боролося з приниженням. З усією очевидністю було ясно, що не досить привілеїв народження, влади, багатства, щоб витримати порівняння з найвищими духовними цінностями, які мав художник. Меценат пригнічував його тоді своїм багатством і знаходив величезну насолоду у відчутті зверхності над людиною, яка переросла його духовно. Він міг це робити інстинктивно, несвідомо, як поштива мадам де Саблієр, якій Лафонтен був зобов’язаний дармовим хлібом і яка писала в одному із своїх листів: «Я розпустила весь дім, лишивши тільки собаку, кицьку й Лафонтена». Та чи можна з цього обурюватись, якщо навіть Малерб, сам поет, не побоявся сказати, що «поети для суспільства не набагато корисніші від гравців у кеглі»?

Як сучасні мільйонери платили Бьорду гроші за обіцянку назвати їхніми іменами гори на Південному полюсі, так само і в давні часи письменникам платили за посвяти, за вступні промови, за будь–який вияв схиляння на зразок іменинних та весільних пісень чи епітафій на померлих. Хто був спритніший і нахабніший, торгував одночасно й похвальбою, і наклепами на зразок Аретіно: йому королі платили за те, що він їх вихваляв, і за те, щоб не картав; так само й Вольтер умів всілякими способами стягати гроші й подарунки від монархів свого часу.

Ще Наполеон умовляв Гете присвятити який–небудь твір цареві Олександру. «Сір, — відповів Гете, — це не в моїх звичаях. Я нікому не присвячую моїх книжок, щоб згодом про це не шкодувати». На що Наполеон заперечив: «Великі письменники часів Людовіка XIV думали інакше». «Справді, — погодився Гете, — проте ви, ваша величність, не станете заперечувати, що їм не раз доводилося шкодувати за цим».