Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
Концерт Мединського будив у Олі слабку надію побачити там Завадку. Як вона прагнула цього! Ні про якого із знайомих хлопців ще не думала так безупинно і детально, як про Бронка. Вона мов наяву бачила його ходу, рух голови, з яким нахилявся до неї, коли образив необачно, його лукаву посмішку, з якою прислухався до заперечень з її боку в їхній дискусії, його губи, які безмовно розкривались у великому обуренні, погляд його очей, коли він без слів милувався нею.
Чепурячись до концерту, Ольга безнастанно думала про Бронка Завадку.
Було домовлення, що в день концерту Безбородько з Катериною приїдуть по дівчат і Олену на вулицю Куліша. Заздалегідь одягнені в пальта і шапочки, чекали дівчата біля вікон, аби не затримувати Безбородька і Катерини, що мали чекати на них у санках.
В перші сани сіли Олена, Оля, Слава і Мажарин. В другі — Катерина, Безбородько, Неля і Зоня.
Ті, в перших санях, розмістились так, що Олена з дівчатами вмостилися на головному сидінні, а Мажарин — в них у ногах, на лавочці. Зоня подумала, що Безбородько в їх санях зробить те саме: вона з Катериною і Нелею їхатимуть на парадному сидінні, а Безбородько примоститься собі на лавочці, їм у ногах. Та Безбородько, не кажучи вже про те, що хотілося йому сидіти поруч Нелі, побоявся за свій авторитет і зіпхнув на лавочку в ногах Зоню.
Зоня не сказала на це ні слова, але окинула Безбородька таким поглядом, що коли б він міг його прочитати, то, напевно, наказав би вилізти з фіакра, за який мав платити він, а не вона. Зоню аж холодом пройняло від злості. Вона, що так любила блищати, що півдня мучилася з шапочкою, аби її примістити на голові в такий спосіб, аби не розпатлати локонів, мусила їхати тепер у ногах, наче якась Попелюшка.
І отак, вичепурена, в локонах, сиділа Зоня з похнюпленою головою між пледів і пальт, прагнучи лише одного: щоб найшвидше скінчилась ця ганебна для неї їзда.
Чому моя радість ніколи не може бути повною?
Коли я вся тремтіла від думки, що Север цілу дорогу триматиме під пледом мою руку у своїй долоні, Катерина, мов навмисне, подбала про те, щоб зіпсувати моє свято. Виходячи з дому, вона сказала мені:
— Постарайся сісти коло нього, щоб люди звикали, що ви — пара…
Отруївши мене, вона почала давати свої вказівки далі, а мені так хотілося наздогнати її, затримати і примусити вислухати приблизно таке:
«Цим уже не смій торгувати, ти… перекупко! До цього руки в тебе закороткі, ти, продажна шкуро!»
Звичайно, я цього не зробила. Але пощадила не Катерину, а себе. Я ж так внутрішньо готувалась до цього концерту! У мене на душі все було прибрано, як на Великдень: стіни побілені, підлога вишарувана, стіл застелений білою скатертиною, на вікнах — свіжі завісочки, у вазах — незабудки! Я знала, що коли почну суперечку з Катериною, моя великодня хатка зникне!
Іноді мені здається, що на тому базарі, на який перетворився наш дім після смерті татка, наше з Севером кохання — це єдина непродажна річ. Біла квітка на баговинні.
Допомагаючи мені сісти у сани, Север шепнув:
— Сьогодні цілий вечір ти тільки моя, мишко!
Моя сонячна хатка з незабудками була врятована.
Це дуже добре, що мені випало сидіти не поруч мого коханого, а навпроти нього. Я мала весь час перед собою його любе обличчя (коли Север щулить очі, то від кутиків очей лягають довгі тонкі лінії. Але це не зморшки, ні!). Наші коліна, за браком місця, прилягали. Я розкошувала теплом життя, яке йшло від нього до мене. Ми проїздили доріжкою, якою ходили влітку на таємні прогулянки. Він моргнув мені непомітно оком, я закопилила губу. Ми зрозуміли одне одного.
Коли наші сани зупинилися перед театральним залом каси ощадності, де мав відбутись концерт, я зіскочила перша, щоб допомогти висісти мамі. Та Север випередив мене. Він галантно подав нашій мамі руку, і я бачила, як їй було приємно, що про неї не забувають. Першою ми пропустили в зал маму, за нею Олю. Мене Север взяв під руку, і так ми ввійшли до залу.