Історія України-Руси. XI - XIII вік

Ярославова донька Анна була за мужом за французьким королем Генрихом. Сей факт, що він так далеко шукав собі жінки, звичайно поясняють прикрим досьвідом, який дізнав його батько від папських кар, оженивши ся з своячкою. Але Русь тодї стояла в таких тїсних зносинах з заходом, що можна обійти ся без такого специяльного пояснення. Анна була другою жінкою Генриха; шлюб з нею став ся 1049 чи 1050 р. Переживши чоловіка († 1060), Анна якийсь час жила в монастирі, потім вийшла замуж знову за ґрафа де-Крепі, а по смерти його вернула ся знову до сина — короля Філїпа. Як за житя Генриха, так і по його смерти брала деяку участь в справах, і її підписи стрічаємо на документах разом з підписами Генриха та Філїпа; на однім з документів маємо мабуть її власноручну підпись — кирилицею (Ана ръина — очевидно regina). Останнїй документ з її підписом маємо з 1075 р., і потім нема про неї нїяких згадок 18).

Угорські джерела кажуть, що батько короля Андрія, свояк св. Стефана, Володислав Лисий мав жінку з Руси (uxorem de Ruthenia dicitur accepisse), і його сини Андрій і Лєвєнта, втїкши з Угорщини в часї смерти Стефана († 1038), якийсь час перебували на Руси: з початку удали ся до Чехів, потім до свого свояка польського в. князя Мечислава, звідти на Волинь (ad regem Lodomeriae), та той їх не прийняв, і вони були пішли „до Куманів” (!), але дізнавши тут лиха, подали ся „на Русь” (ad Rusciam), і тут перебували, доки угорська старшина не покликала Андрія на королївство (1046 р.). Чи під час свого побуту на Руси, чи вже ставши королем, — Андрій теж оженив ся з донькою „руського князя”, близше невідомого 19).

Для русько-візантийських відносин маємо також тільки уривкові відомости, з котрих годї довідатись щось докладнїйше.

Від часів Володимирового шлюбу не маємо нїякої звістки: чи натяку, щоб добрі, союзні відносини між обома державами мали порватись чи попсувати ся за його житя; теж було і по смерти Володимира; візантийські хронїсти, оповідаючи про похід 1043 р., досить виразно говорять, що за Володимира і пізнїйше до сього походу не було розмиря з Русию 20). Руські купцї далї перебували в Царгородї більшими ватагами, як згадує Скілїца, руські полки далї постійно служили в візангийськім війську, фіґуруючи в ріжних кампанїях, а крім того Візантия користала при нагодї із спеціальної помочи руських князїв. Скілїца оповідає, що в війнї Візантиї з кримськими Хозарами 1016 р., коли знищено сї останки Хозарської держави, Грекам помагав „брат Володимира Σφέγγoς” 21) Судячи по докладній датї (початок 1016 р.), се було вже по смерти Володимира; чи був то дїйсно якийсь Володимирів свояк, не знати (певно, що не брат, але звістки Скілїци про руську династию взагалї недокладні). Саме імя сього Володимирового брата досить близько нагадує Сьвятополка, і в тім нема нїчого неможливого, що він міг тодї дїйсно помагати Візантиї (се ж було ще перед початком його боротьби з Ярославом). Потім ми маємо у Тітмара звістку про якесь посольство з Київа до Візантиї в осени 1018 р. Тітмар се оповідає про Болеслава, що він з Київа „послав до сусїдньої Грециї послів, обіцюючи імператору все добре, коли він схоче бути йому приятелем, а нї — то буде йому сильним ворогом” 22); але правдоподібно, се було посольство не так Болеслава як Сьвятополка, може викликане якимись, нам незвістними зносинами з Візангиєю Ярослава. Далї в 20-х роках (1023-4) маємо звістку у тогож Скілїци про якогось руського ватажка, котрого він зве: „Хρυσόχειρ (Золоторукий), свояк небіжчика Володимира”. Сей ватажок з 800 мужа прийшов був до Царгорода, нїби хотячи вступити в візантийську службу, але коли імператор казав йому наперед розброїтись, він не схотїв і поплив далї; побив візантийську сторожу в Дарданелях, що не давала йому вийти на берег, і дістав ся до Лємна, але тут візантийські ґенерали підступом вирізали його полк 23).