Московитія проти України: політика, культура...
- Автор: Федорук Олександр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Московитія проти України: політика, культура...». Краткое содержание книги:
З позицій захисту української держави, незалежності, національної ідеї, політики, культури, моралі, християнського віросповідання та народних традицій писалися сторінки цієї книжки: то вони лежали під сукном, то знову, здинамізовані життям думки, кликали автора до пера — і народжувалися нові сторінки-роздуми, що були покликані нашими реаліями.
Народження московського «слов’янського базару» у межах експлуатації слов’янських культур чи насильного євразійського «гуртування» підмінює прапор справжньої консолідації, партнерства слов’ян — фікцією московської першості і вищості. У межах провокацій психологічно нарощуються і зомбуються думки про небезпеку західної цивілізації (В чому вона? У тому, що в Європі люди щасливіше, краще, заможніше живуть? Можуть говорити те, що думають?), робляться міфічно-утопічні спроби втримати на поверхні прогнилої води проіржавілий човен СНД, стіни якого постійно залатують, щоби не пішов на дно.
Слов’янофільство у далекоглядних прогнозах тримає в полі зору далі на прицілі Україну, що вигідна йому як плацдарм для зміцнення московських ідеологем і нарощення їхнього шкідливого впливу в цивілізаційній спільноті. Новий порядок у московському світі передбачає дію «слов’янського базару» — штучного псевдоімперського продукту московської бюрократії. Теорема цього «базару» передбачає відхід від основ західної цивілізації: примус, покору, залякування народу.
Український націоналізм, що має чітко викривлені дефініції у гарячих головах московських імперіалістів від кінокультури штибу Кончаловського, як рівно ж українських москвофілів на кшталт Толочка, — це є насправді те, що російські патріоти називають «любити вітчизну». Ще донедавна не можна було казати «люблю Україну» — дикість для китайця, бразилійця, якщо їм заборонити любити Китай чи Бразилію. У 30–80-х рр. українська література, мистецтво були переповнені лише любов’ю до Вітчизни, ясна річ, радянської, ще донедавна каральний меч КДБ та його опричників висів над головами «буржуазних націоналістів», в яких тільки того гріха й було, що любили Україну та її народ.
А чого варті заяви, що лунали на Євразійському гуманітарному форумі у Московському інформаційному центрі ООН (1992 р., травень)! «Слов’янські народи, і в першу чергу російський народ, тепер повинні виконати велику місію реабілітації індоєвропейської «гіперборейської» традиції… Свята Русь й стала землею першого слов’янофільського руху спротиву нігілізму цивілізації Заходу…». Або майже, як оскомина: «…остання надія на звільнення європейців лягає на віру в слов’янські народи, зосібна в росіян, що здатні відкрити новий цикл в історії європейської культури і цивілізації». Подібні дифірамби підтримуються офіційними «ангелами» Москви.
Діячів української культури виховували у ХХ ст. в дусі пролетарського інтернаціоналізму. Московські фарисеї в цьому ключі любов до «вєлікой нєдєлімой» перетворили на територію власної влади і вигод, а пролетарський інтернаціоналізм залишили «хохлам» як компас у здеморалізованому і збаламученому більшовицькою мораллю соціумі. Пролетарський інтернаціоналізм, однак, розповзся, наче драглі. Тепер постімперіалісти з Москви хапаються за голову. Що наробили? Такий ласий шматок втратили! Ніде поживитися, ні в кого погостювати. (На БАМі хабаря не візьмеш, не погостюєш!). І усе винні оці трикляті націоналісти з їхньою ідеєю суверенності, любов’ю до України, чи Балтії, чи Грузії. Знову з кремлівських льохів витягуються вицвілі гасла про небезпеку українського націоналізму і, як порятунок від цього, про потребу братерського єднання (в ім’я, скажімо, «слов’янського базару»), знову лунають погрози і тривають залякування — свобода для України «нєжелательна», і знову байки про рай «слов’янського базару» нагадують пару з чайника, що кипить на вогні московських внутрішніх болячок і негараздів. Не вийде у Москви із «слов’янським базаром»!
Економічні претензії Росії до України — з прицілом винятково політичним, вони полягають у бажанні позбавити її суверенності. Це поставлено на карту зовнішнього політичного життя Москви. У квітні 2004 р. більшість Верховної Ради України ратифікувала угоду про Єдиний економічний простір, який, на думку Юлії Тимошенко, «був відкритим реверансом української влади в бік російських кланів і фінансово-промислових груп. Віднині не існує жодних розумних перепон на шляху неконтрольованого російського капіталу, що врешті-решт «консолідує» українську економіку з економікою Москви і перетворить нашу державу в локальну зону російського економічного впливу, що не матиме шансів конкурувати на міжнародному ринку самостійно. Пропрезидентська більшість сьогодні опустила залізну куртину перед Україною на шляху інтеграції в цивілізоване суспільство»23.