Чорний іній [на укр. яз.]

Встановилася напрочуд ясна погода. Ще якусь годину тому брудно-сірі купчасті хмари заступали все небо багатошаровим серпанком. Тепер же яскраве сонце висіло над ними сліпучою кулею, кришталева бахрома крижаних язиків, що спускалися до води, заграла тисячами виблисків.

Щербо дивився в зеніт переповненого світлом неба. Не небо — якась нерухома синя стеля. Небо повинне мати глибину. На батьківщині не буває такого неба!

Плечі нили, нагадуючи про рюкзак. Наші наплічники — то наочне втілення нескінченності. Не відразу й утямиш, що в ньому гримить: чи то казанок, чи зброя, а може, — власні кістки. Хоча в десантника не має гриміти нічого... З такими шафами на плечах будь-який шлях — серйозний іспит, надто коли ти йдеш туди, де немає життя. Холод — ворог життя. Я заборонив розтирати снігом обморожені місця, адже тільки так можна уникнути гангрени... Руки майже у всіх забинтовані...

... Вони йшли вздовж узбережжя навпрошки, намагаючись сягнути краю Фріс-фіорда в найвищій точці. Яскраві промені обпекли їхні й без того обвітрені обличчя. Від сонячних опіків почали розпухати носи й губи.

Вони повільно тяглися облямованим скельними бастіонами кулуаром, метр за метром. Кожен бачив перед собою лише рюкзак попереднього. Відчуття відстані деформувалося, й ті скелі, до яких, здавалося, було рукою кинути, залишалися так само недосяжними. Вони підіймалися п'ять годин, а сонце пекло дужче, ніж у найжаркішій пустелі. Так їм здавалося. До шкіри на обличчі боляче було доторкнутися, враження таке, наче вона здулася суцільним пухирем і от-от лусне... Вони скидали рюкзаки, опускалися на каміння, розправляли занімілі плечі, але за п'ять хвилин треба було підніматися. Старшина командував:

— Час, хлопці. Не можна засиджуватись, тіло розслабне. Вперед!

На черговому привалі почули, як з пружним шурхотінням обвалюються снігові карнизи.

— Колір вашого обличчя, сер, виказує в вас запеклого гравця в гольф... сер, — вдавано поважно зауважив Цвяхові Смага.

Протягом перших трьох годин «кришталево ясної» погоди Цвях устиг «хапнути» безжального ультрафіолету, й зараз його червоне обличчя наближалося до стадії кривавого біфштексу. Сплюнувши, він зморщився від болю в розтрісканих губах і підняв очі на Смагу.

— Мабуть, про Пінкертона начитався?.. Краще макітру сховай, а то ненароком знесе всю твою мудрість дурною каменюкою...