На полі смиренному
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00272-Х
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «На полі смиренному». Краткое содержание книги:
— Хочеш бути пострижений? — спитав ігумен отрока, і ми побачили, як знову заплакав Петро.
— Господь покликав вас здійснити бажання мого серця! — сказав він.
— Брате! — озвався Єремія. — Припадаючи до цього святого жертовника і до святої дружини цієї, чи хочеш увійти у великий чернечий образ?
— Хочу, — сказав тихо Петро.
Тоді вони зробили все за приписом і за чином. Потім постригли його і надягли на нього мантію та кукіль і заспівали всі разом. Був то чудовий, сумний і величавий спів, бо тут, у печерах, голоси стали удвічі лункіші, а обличчя у світлі свічок були удвічі урочистіші. Я ж плакав, стоячи за спинами в цих достойників, бо мені почулося, що це відспівують живу святу душу, яка вже не уздрить неба й сонячного світла, бо не урочистий чин я тут прочував, а поховальний. Відтак побачив я обличчя отрока, якого тепер названо Данилом: воно вже не було залите сльозами, а мало в собі щось таке, що я бачив колись в обличчі того біснуватого, котрого лікував Лаврентій: очі його були незмірно розширені, болящі й скорбні. Світло від свічок падало на нього; воно раптом засвітилося і стало безтінне. Дивилося на мене це лице, наче з образа зняте, і мені під горло іржавий клубок підкотився. «Ось він, — подумав я, — болящий і скорбний!»
Тільки Святоша не бачив тихої осяянності, якою цвіло обличчя його найвірнішого слуги й приятеля: погляд його лишався чорний і каламутний. Вуста його шепотіли молитву, а руки нервово сплітали й розплітали пальці.
Ігумен запалив свічку і подав її брату Данилу.
— Хай не згасає ця свічка сорок днів і ночей, — сказав він.
Вони розвернулись і пішли, волосся ж постриженого узяли з собою, зав’язавши у хустці.
Три місяці день у день, ніч у ніч перебував брат Данило в безперервному плачі. Ми приходили і якомога втішали й молилися за нього, але він не приймав нашої втіхи: сльози текли й текли з його повік. Недавно свіжий, круглий його видок пропав навіки, отрок худнув і занепадав, тільки ясні очі світилися добрим та чистим вогнем. Незабаром лице його пожовтіло й помертвіло, ніс загострився, а борода, якою обріс, була рідка й сива. За кілька місяців перетворився він на старця: лоб покраяли глибокі й густі зморшки, а руки висохли, як мощі. Святоша ні разу не відвідав свого слуги й приятеля, був-бо зайнятий ненастанним плетінням кошиків. Велику партію таких кошиків закупив брат його для уміцнення стін: в них насипали землю і вкладали рядами. А що кошиків поменшало, не мав спокою Святоша, та й ті служки, що возили йому лозу. Починав роботу зі світом сонця, а кінчав, коли в темряві годі побачити пруття… Приходило до воріт по ті кошики багато киян — слава про них розійшлася далеко. Тільки коли знову наплів їх стільки, що заставив ними по обидва боки дорогу і тим начебто нові ворота учинив, згадав Святоша про брата Данила. Звівся, обтрусив з колін уламки лози і, ледве соваючи ногами, — заклякли вони йому від безнастанного сидіння — почвалав до печер. Я саме вертався в той час із міста, бувши посланий ігуменом задля монастирських оборудок, тож наспів саме на той момент і зумів увійти в печери вслід за Святошею.
Він ішов зі свічкою в руці, а я безшумно простував слідом. Сховався в тому ж таки відрозі, звідки дослухався до розмови князя з отроком разом з Марком та Лаврентієм, і зміг почути кожне слово, мовлене цими незвичайними двома.
Святоша підійшов до отрока і почав пильно його роздивлятися.
— Брате Петре, — назвав він Данила першим іменем. — Хочеш, я візьму тебе з собою?
Отрок ледве звівся зі своєї убогої постелі. Вони стояли один супроти одного. Петро заплакав.
— Чого плачеш безперервно, брате? — спитав Святоша глухим і понурим голосом, але отрок не відповів.
— Чи ж хочеш, — повторив князь уперто, — я заберу тебе з собою?
— Хочу, щоб ти відпустив мене, — все ще плачучи, відказав Петро. — Хочу вмерти за тебе. Ти ж бо за мене молись.
Я не міг дивитися на те обличчя: було воно чисте й навіть рідка, сива борода його не потворила. Гарний і стрункий отрок стояв перед колишнім князем.
Святоша мовчки розглядав свого мимовільного брата по обителі: був він понурий.
— Дерзай, брате, і будь готовий, — сказав зрештою. — Через кілька днів відійдеш до господа.