Самотній вовк

Тепер я сумнівався в пророцтвах Харлана. Я почувався у ці перші хвилини біля заступника директора хлопчаком, який нашкодив і думає лише про те, помітять його гріхи чи ні. Не треба було тягтися до Прагнімакового портфеля. І якщо вже приїздити на аеродром, то не в святковім костюмі. Прагнімак не полюбляє парадності. Та й не в деталях справа. Цей гострий, проникливий, а головне — чесний погляд…

На майдані я не кинувся відчиняти дверці машини, як зробив би це для Георгія Васильовича, а зачекав, поки Прагнімак одчинить сам і опуститься на заднє сидіння. Тоді й собі примостився поруч. Біля шофера заступник директора не сідав ніколи, не любив виставлятися, а я не хотів, щоб він дивився мені в потилицю. Я боявся його очей. Але нинішній ранок наодинці із Прагнімаком — мій перший іспит. Якщо не витримаю його — на цім усе для мене й скінчиться. Іншої такої нагоди може не бути, напевно не буде. Переважити свій острах і пробудити в заступникові директора цікавість до себе. Я знову і знову відтворював у пам’яті учорашній вечір, щоб підбадьоритися. Побільше слів, майнула рятівна думка. Слова — це туман, димова завіса, надійний матеріал для маски.

— Із планом поки що в нормі, перспективи добрі. Але, як на мою думку, ми все ще марнуємо чимало робочого часу. Ми кепкуємо з американського гасла: час — це гроші. Думаю, нам не завадило б перефразувати його і взяти на озброєння: час — це план. Учора я спостерігав за нашою кімнатою з годинником у руці. Трохи не чверть дорогоцінного робочого часу витрачаємо на балачки! Дві години щодня ми працюємо лише язиками. Це суспільне лихо! Ще не те діється після футбольного матчу, а взимку — після хокейних баталій або після чергової серії багатосерійного телевізійного фільму. Хто мусить з цим боротися, як не ми!..

Звичайно, я ніколи нічого не підраховував, досі наші загальні успіхи цікавили мене хіба що з погляду преміальних — дадуть чи не дадуть у кінці кварталу. Але я так і сипав цифрами, першими, які спадали мені на думку, це була чудова хвилина натхнення, коли не ми собою керуємо, а керують нами янголи чи диявол. їй-право, Петро Харлан був би мною цієї хвилини задоволений! А може, й позаздрив би моїй спритності. Прагнімак спершу слухав неуважно, одвернувшись до вікна, але невдовзі його очі зупинилися на мені, в них світилося зацікавлення, і тепер я не боявся тих очей! Я грав правдиво, як талановитий актор, і моя власна гра рятувала мене від гіпнотичного впливу зали.

— Ми не повинні опускати руки, ми мусимо протиставити свою волю інерції загалу, ми…

Як надихало мене, підносило, об’єднуючи з Прагнімаком, з Георгієм Васильовичем, з лідерами колективу, оце багатозначне — ми! Не ми — колектив, маса, а ми — помічник директора, заступник директора, директор контори, і вище, вище! Мені паморочилось у голові.

— Обурюватися ми усі вміємо, — дихнув на мене холодом Прагнімак. — Але сьогодні потрібні не критиканство і емоції, а ділові пропозиції. Обурюватися є кому, а ось засукати рукави і взяти віник та мокру ганчірку в руки, як бачив я в одному фільмі…

— Я тепер багато над цим думаю. По обіді, з вашого дозволу, доповім детально. Не було часу накидати, сконденсувати думки. Похорон вибив із колії. Та ви ж, мабуть, ще й не знаєте про наше лихо? — Я вдав, що тільки-но згадав про Харланову смерть. — Петра Харлана немає в живих. На роботі, можна сказати, згорів. Біг по сходах, підковзнувся і — скронею… Лікарі із «швидкої» констатували миттєву смерть. Учора поховали, — я з ревнивою цікавістю скосив очі на заступника директора, але він одвернувся до вікна.

— Жаль хлопця, — по довгій мовчанці озвався Прагнімак, голос глухий, у нім бринів щирий біль. — Безмір енергії. Доброго плуга міг би тягти на користь людям, якби чесно впрягся… — Знову замовк, дістав сигарету, припалив.

— На його місце Георгій Васильович призначив мене, — мовив я з викликом і застиг, ніби після першого пострілу на дуелі.

Але після цих моїх слів заступник директора ніяк не виявив себе, і ми промовчали до самого Києва.