Мазепа. Людина. Політик. Легенда.
- Автор: Журавлев Денис Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3657-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Мазепа. Людина. Політик. Легенда.». Краткое содержание книги:
Розглядаючи відносини Івана Мазепи і царського уряду, слід докладніше зупинитися на ключовому моменті зовнішньої політики гетьмана до початку Північної війни – практичному втіленні концепції радикального вирішення «чорноморського питання», а отже, – на перипетіях збройної боротьби українських і російських військ з метою повалення турецько-татарського панування в Причорномор'ї.
Перш за все постає питання: які військові сили були у розпорядженні гетьмана Мазепи в останній чверті XVII століття? Саме в цей період козацька Україна переживала останній злет її збройних сил. Як писав Є. Маланюк про гетьмана Мазепу, «це був досвідчений державний муж, зручний політик, а головне, – старий, з величезною практикою воєначальник і полководець, який умів мислити стратегічно і стратегічно передбачати…Мазепа знав, що таке Війна і Військо, що таке військова сила».
Основу козацького війська цього часу складали, як і раніше, городові (або реєстрові) козаки: за реєстром їх мало бути 30 тисяч чоловік, а разом із «підпомічниками» нараховувалося до 50 тисяч. Підпомічники рідко ходили в походи, вони мали допомагати родинам реєстровців фінансово та по господарству, аби ті могли своєчасно виставити добре спорядженого та навченого козака. Причому для даного періоду характерне зростання ролі козацької кінноти. Дослідникам добре відомо, що саме за гетьманування Івана Степановича традиційна козацька система десяти реєстрових (городових) полків Лівобережжя здобула повноцінне доповнення у вигляді численного найманого війська, чиї професійні якості стояли на належній висоті, – адже ці вояки займалися, на відміну від козаків-реєстровців, виключно військовою справою. За часів Мазепи кількісно та якісно зросла ця друга складова українського війська – наймані сердюцькі (піхотні) та компанійські (кінні) полки, які ще за Самойловича та Дорошенка виконували не лише «поліцейські» функції, але й стали важливим компонентом війська. За гетьманування Івана Мазепи збільшилася кількість найманих полків, а також окремих «компаній» і «ватаг» (у 1700 році – вісім полків). Це віддане особисто гетьманові військо (фактично гвардія), яке становило близько десяти відсотків збройних сил козацької України, було цінне своїми бойовими якостями і досить високим вишколом.
Мала Гетьманщина й артилерію – «армату військовую», що поділялася на генеральну, полкову і сотенну (причому кожна сотня мала 1 – 2 гармати). Слід зауважити, що гетьман Мазепа, побувавши у молоді роки в Нідерландах і добре знаючи гарматну справу, надавав великого значення людвисарству – відливанню гармат. У Батурині було засновано майстерню з виготовлення гармат, де працювали такі відомі фахівці своєї справи, як брати Балашевичі (виготовили чимало гармат, а також відомий дзвін «Голуб» з портретним зображенням Мазепи). Мова йшла про кілька десятків гармат у складі генеральної артилерії та про значно більшу кількість – на озброєнні полків, сотень та окремих міст Лівобережжя. Артилерія перебувала у віданні генерального обозного та спеціального гарматного осавула (з початку 1700-х років ним був саксонець Фрідріх Кенігсек). Генеральна артилерія Гетьманщини дислокувалася у місті Короп. Тут випасалися коні-ваговози, яких запрягали у вози з гарматами, а «пушкарів та гармашів» мали забезпечувати всім необхідним мешканці сіл та містечок Риботина, Сохачева, Райгородка та Лукнова. Гетьман і генеральний гарматний осавул опікувалися ливарнями, пороховими і кінними заводами.
Окремо слід згадати про оборонну систему Української козацької держави, що складалася зі служби попередження, розвідки, служби зв'язку і власне оборонних ліній – укріплень, фортець, ретраншементів тощо. Місця дислокації козацьких пікетів (патрулів у степу, дозорцями в складі котрих були козаки як реєстрових, так і компанійських полків) визначалися гетьманом. Зазвичай це була лінія Коломак – Оріль – Ворскла – Дніпро. У випадку появи татарських загонів, виявлених пікетами, починала діяти козацька служба сповіщення – естафета. Коли напад здійснювали порівняно невеликі татарські сили, то проти них, як правило, зосереджувалися козаки прикордонних Полтавського та Миргородського, а також найманих полків. Якщо ж ворог проривався в глиб Гетьманщини (як це сталося в 1695 році), на бій із ним вирушали основні сили козацького війська. Система охорони кордонів Гетьманщини діяла, як і раніше, в тісній співпраці з Військом Запорозьким Низовим, але тепер більш значну роль, ніж раніше, відігравала власне розвідка Гетьманщини – наприклад, взяттям «язиків» тепер часто займалися не лише запорожці, але й невеликі кінні «спецзагони» з числа компанійців; напади на турецькі міста-фортеці в Нижньому Подніпров'ї та Північному Причорномор'ї (про що далі) наприкінці XVII століття здійснювали вже не тільки нечисленні загони січовиків, а й значні підрозділи реєстровців та компанійців.