Калейдоскоп часу
- Автор: Денисенко Лариса
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5773-6, 978-966-14-5212-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Калейдоскоп часу». Краткое содержание книги:
Усім нам, незалежно від віку, хочеться, щоб наші історії закінчувалися щасливо та розпочиналися інші.
Саме про стосунки з часом і віком ідеться у цій збірці, що містить легкі й іронічні оповідання та комедійну драму «24:33:42».
– Дівчино, ви з нами їдете? – почула я.
У лікарні на мене навалилося сперте тепло, що відразу викликає отупіння. Схотілося вмитися або знайти автомат із кавою, але я не могла поворухнутися. Любомира потягли санітари, як два білі веселі грифи, перемовляючись і регочучи, а я прилипла до банкетки.
– Ось, – щось тицьнулося гострою кінцівкою, приземляючись мені на коліна. Я глянула на підкидька, це були ключі.
– Розпишися. Це його особисті речі, більше нічого не було, ніяких сумок, гаманців, грошей, паспорта, карток, кілець, ланцюжків і телефону, це щоб потім ти не скиглила, ніби тут злодії сидять. Нам чужого не треба. Ти йому хто?
– Ніхто.
– У якому сенсі?
– У прямому. Я знайшла його в кущах.
– Отакої… Займатися тобі більше нічим, чи що? А мені що тепер робити з цим грьобаним ключем? Давай сюди!
Вона репетувала, ця маленька жінка в жовтуватій одежі зачуханого янгола. Востаннє так азартно на мене гарчав мій чоловік.
– Перепрошую, а де мені можна почекати лікаря?
– У відділенні, де ж іще? У нас тут не курорт, щоб тебе клоуни розважали й шампанське підносили.
Я подумала, що в мені замало мазохізму, аби я використовувала його запаси, тому встала, кивнула – навіть не їй, а незрозуміло кому – і пішла.
Відділення я знайшла самостійно. І навіть примудрилася просушити свої чоботи, приставивши їх до батареї. Ноги в бахілах були дуже смішні: два дитячі сині човни, два голуби в сміттєвих пакетах, дві гуски в чепчиках. Каву я теж знайшла. І навіть полюбила цей маршрут – до кавового автомата. Єдине, що мене відволікало. Я тримала в руках порожній картонний келишок, коли до мене підійшов лікар.
– Ви, я так розумію, родичка хворого? Дружина, сестра?
– Ні, здрастуйте, як він?
– А хто? Здрастуйте. Він у реанімації, інсульт, вчасно нас викликали. Не переживайте, думаю, що все налагодиться, організм сильний, молодий.
– Я – Тамара. Не дружина й не сестра. Ні йому, ні взагалі.
– Зрозуміло. З ним ходите парою?
– Ні. Я знайшла його в кущах. Випадково. Говорила по телефону і знайшла.
Я фиркнула.
– Що таке?
– Знайшла в кущах. Як кошеня чи паспорт. Паскудно якось.
– У наших кущах, Тамаро, і не таке можна знайти. Родичів ви його не знаєте, це недобре. Звичайно, усе це лірика, але хлопцеві потрібні ліки й догляд.
Він уважно подивився на мене.
– Я знаю, що його кличуть Любомир. І що сьогодні його дзвінка дуже чекала одна дівчина.
– Для людини, яка знайшла розбитого інсультом у кущах, ви знаєте дуже багато.
– Так. Я завтра обов’язково прийду, інакше буде якось не по-людськи.
Оскільки я на нього дивилася, видно, з якимось викликом чи очікуванням, він сказав нахабно й іронічно:
– Ну, що ви. Дуже навіть по-людськи. Розвернутися й піти, адже це не ваша проблема, правильно?
– А чому ви дозволяєте собі так зі мною розмовляти?
– Вибачте мені.
Він якось так це чесно сказав, що я відірвала своє тіло від жахливо незручного стільця і попросила список того, що буде необхідно хворому найближчим часом.
– Давайте пройдемо до мого кабінету, пані Янголе. Я вам усе напишу.
І він справді все написав своїм дивним лікарським почерком, так само важким для сприйняття, як сучасна лікарська ковбаса.
– Розберетеся? – запитав іронічно.
– Звичайно. Дрібниці. Спасибі, пане Демиденко А. Г.
Це я встигла прочитати на табличці, прибитій до дверей його кабінету.
– Артем Гаврилович.
– Правда? А я вже подумала – архангел Гавриїл.
Він усміхнувся.
– Завтра йому можна буде тільки мінеральну воду без газу, ось, я вам написав. Розмовляти поки що він, на жаль, не зможе. А от ви можете з ним поговорити.
– Про що?